Докази и доказування в кримінальному провадженні

Key words: proofs, finishing telling, belonging, admission, authenticity, sufficientness of proofs, criminal realization, criminal procedural finishing telling, system of evidential right, criminal procedural law.

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у законі). Згідно із ч. 1 ст. 84 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя й суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження й підлягають доказуванню [2, с. 50]. Проте з процесуальними доказами не можна плутати інформацію, що використовується в кримінальному процесі; аргументи сторін і думки осіб, що ведуть судочинство; судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв’язку явищ; логічні докази. Інакше кажучи, не можуть розглядатися як докази (у процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними на підставі доказів і «попереднього» знання, яке постає з раніше набутого життєвого та професійного досвіду [7, с. 66].

Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом усього часу. Вони можуть включатися в систему доказів і виключатися з неї не один раз. Проте в будь -якому разі фактичні дані для того, щоб вони могли стати доказами, повинні мати певні ознаки.

Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком та описанням невід’ємних ознак доказів. Були визначені такі ознаки: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (стосовно сукупності доказів) [10, с. 112].

Постає питання: що ж таке допустимість доказів? Допустимість доказів – це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуальною права використати їх як докази. Допустимість доказу визначається, виходячи насамперед з обставин його отримання й залучення до справи. Щодо умов допустимості доказів, то вони такі: одержання фактичних даних із належного процесуального джерела, що зазначено в ч. 2 ст. 84 КПК України (наприклад, не можуть бути доказами фактичні дані, одержані в результаті допиту від особи, яка не могла підлягати допиту як свідок) ; одержання фактичних даних належним суб’єктом (стороною захисту, стороною обвинувачення, потерпілим) ; одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (з дотриманням передбаченої законом процедури) ; належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих (розшукових) дій, журнал судового засідання) [2, с. 50]. Допустимість доказів повинна визначатися, як правило, у момент подання їх для розгляду. Проте доказове значення деяких фактичних даних має бути виявленим раніше, ніж вони будуть досліджені як докази. Після визначення недопустимості використання фактичних даних як доказів можна вже не займатися перевіркою й оцінкою їхньої належності, достовірності й д остатності (самих по собі чи в сукупності з іншими доказами).

Враховуючи викладене вище, можна визначити, що кримінально -процесуальне доказування – це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності сторін і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично -значущих обставин кримінального провадження, у збиранні, перевірці й оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні висновку про доведеність вини особи та його подальшому обстоюванні в судових стадіях процесу. Доказування є стрижнем кримінально -процесуальної діяльності, воно займає в ній основне місце. За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить «серцевину кримінально -процесуальної діяльності».

Сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування в кримінальних провадженнях, утворює підгалузь кримінально-процесуального права – доказове право. У свою чергу систему доказового права складають: 1) норми глави 4 «Докази і доказування» КПК України, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів; 2) норми -засади кримінальною провадження – вільна оцінка доказів; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; презумпція невинуватості; 3) норми, якими врегульовані права й обов’язки учасників кримінального провадження в частині доказування, наприклад право підозрюваного, потерпілого й інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; 4) норми, якими регламентується провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій із збирання й перевірки доказів.

Спірним у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного в кримінальному процесі. Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об’єктивна істина. Ця концепція побудована на 2 марксистських тезах: 1) світ може бути пізнаний; 2) практика є критерієм істинності пізнання. Проте останнім часом ця концепція дещо похитнулася у зв’язку з появою концепції практичної достовірності, коли метою доказування визнається достовірність знань, яка дає можливість прийняти обґрунтоване рішення в кримінальному провадженні. Противники об’єктивної істини стверджують, що її сучасні прибічники висловлюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення. Кримінально-правове значення доказування полягає в тому, що тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мало місце кримінальне правопорушення і яким є його кваліфікація. Кримінальне процесуальне значення доказування проявляється в тому, що правильне його здійснення в змозі забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального провадження; усі питання, які виникають під час перебігу кримінального провадження, можуть бути вирішені лише на підставі обставин, достовірно встановлених під час доказування; участь заінтересованих суб’єктів у доказуванні є