Докази и доказування в кримінальному провадженні

Якщо звернутися до структури доказування, то це шлях відтворення реальної картини події кримінального правопорушення, з’ясування її суті й вироблення на підставі цього стороною обвинувачення відповідних процесуальних рішень, а стороною захисту – своєї «захисної» позиції в провадженні. Цей процес складається з комплексу процесуальних дій і відносин, що можуть бути згруповані в окремі, відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінального процесуального доказування. Елементи процесу доказування не є етапами доказування. Етапи – це періоди пошуку істини в різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних проваджень. В окремих стадіях процесу вони можуть різнитися лише своєю роллю й поєднанням [6, с. 124].

Найбільш поширеною є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка й оцінка доказів. Проте така сукупність елементів не відображає повною мірою зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальному провадженні.

Процес доказування не може існувати без збирання доказів, оскільки це здійснювана з дотриманням процесуальної форми діяльність сторін обвинувачення й захисту щодо пошуку й виявлення джерела фактичних даних, вилучення необхідної інформації та її фіксації.

Кримінально-процесуальний закон (ст. 93 КПК України) передбачає такі способи збирання доказів. Для сторони обвинувачення: 1) проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій; 2) витребування й отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових і фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок; 3) проведення інших процесуальних дій (наприклад, виїмки) [2, с. 53-54]. Сторона захисту, потерпілий вправі використовувати такі способи: 1) витребування й отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових і фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; 2) ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій. Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

Докази та процес доказування не можуть існувати без перевірки доказів, адже це діяльність слідчого, прокурора, суду з ретельного, всебічного й об’єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінального провадження. Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і в сукупності з іншими доказами. Перевірку доказів здійснюють державні органи й посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші учасники процесу лише беруть участь у перевірці доказів [5, с. 2-4].

Докази перевіряються шляхом детального дослідження ознак кожного доказу та його джерела; шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (насамперед одночасного допиту, слідчого експерименту, пред’явлення для впізнання, експертизи) ; логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу, що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

Після перевірки доказів настає їх оцінка. Оцінка доказів (ст. 94 КПК України) – це розумова (логічна) діяльність представників сторін і слідчою судді під час досудового розслідування, а суду в судовому провадженні, яка полягає в тому, що ці особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінальною провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – із точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідною процесуальною рішення. Жодні докази для суду, прокурора, слідчого не мають наперед встановленої сили (ст. 94 КПК України) [2, с. 54]. Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка існує в кримінально -процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

Від органів, які здійснюють кримінальне провадження, вимагається викласти свої висновки в рішенні, обґрунтувавши їх доказами так, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків. Обґрунтуванню підлягають висновки про: 1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити; 2) доброякісність чи недоброякісність доказів і їхніх джерел; 3) належність і допустимість доказів; 4) їхні юридично-значущі властивості; 5) характер необхідних у справі рішень [8, с. 211].

Коло обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, є предметом кримінального процесуального доказування. Кожне кримінальне провадження є унікальним за «набором» обставин, які треба встановити. Тому регламентувати в кримінальному процесуальному законодавстві повний перелік обставин, що є обов’язковими для встановлення в кожному провадженні, є фактично неможливим. Крім того, у доказуванні беруть участь сторони, які самостійно (з урахуванням власної позиції й регламентації події в законі про кримінальну відповідальність) визначають коло питань, що є необхідними для дослідження. Предмет доказування складають кримінально-правовий, цивільно-правовий і кримінальний процесуальний елементи. Кримінально-правовий елемент предмета доказування утворюють обставини, встановлення яких дозволяє дати правильну юридичну кваліфікацію певного діяння як кримінального правопорушення та призначити справедливе покарання. Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов’язаними із заявленим цивільним