Докази и доказування в кримінальному провадженні

Не підлягають доказуванню в кримінальному провадженні негативні положення, які полягають у запереченні не якогось конкретного факту, а сукупності можливих фактів, що не допускають їх індивідуалізації. Не можна, наприклад, доказувати, що певний киянин, який не має фізичних вад, ніколи не був на певній вулиці Києва. Коли негативний факт стосується конкретного випадку, то він (факт) уявляється негативним лише за формою, містячи в собі позитивне твердження. Так, наприклад, негативне положення, що підсудний не перебував у відповідному місці у відповідний час, містить у собі позитивне твердження про те, що він знаходився в якомусь іншому місці [4, с. 14].

Межі доказування – це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують повноту версій, що перевіряються; «глибину» дослідження обставин, що підлягають встановленню; обсяг доказів і їхніх джерел, обов’язкових для визнання наявності або відсутності цих обставин; достатність обґрунтування висновків у кримінальному провадженні [10, с. 134-135].

Межі доказування є індивідуальними в кожному кримінальному провадженні й для кожної зі сторін. Неправильне визначення меж доказування стороною обвинувачення може потягнути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. Перше (необгрунтоване звуження) призводить до того, що деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Друге (необгрунтоване розширення) має наслідком невиправдане нагромадження доказової інформації, залучення додаткових процесуальних сил і засобів.

Межі доказування, здійснюваного стороною обвинувачення під час досудового розслідування й у судовому розгляді, можуть не співпадати внаслідок виникнення необхідності перевірки в стадії судовою розгляду нових версій, різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності й достатності доказів та з інших причин. Враховуючи вищевикладене, можна зазначити, що межі доказування в кримінальному провадженні визначаються кримінальним законом, а якщо вирішуються цивільно-правові питання, то й цивільним законом; сторонами з урахуванням ситуації провадження; формою кримінального провадження, яка дозволяє припинення провадження за угодою про визнання вини.

Підсумовуючи вищевикладений матеріал, варто зазначити, що завданнями кримінального судочинства є захист особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень, охорона прав і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений і жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу.

У кримінально-процесуальній теорії норми кримінально-процесуального права, що регламентують цілі, порядок, засоби, способи, межі та зміст діяльності з доказування обставин, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення провадження, іменуються доказовим правом. Наука, що вивчає принципи доказування й механізми їх реалізації, сукупність і структуру доказування та доказів, розробляє рекомендації з формування доказів і використання їх у кримінальному судочинстві, іменується теорією доказів. У теорії доказів кримінально -процесуальне доказування визначається як різновид соціального пізнання (безпосереднього та опосередкованого), предметом якого є подія минулого – вчинене кримінальне правопорушення. Це така діяльність, що здійснюється слідчим, прокурором, слідчим суддею й судом в особливій процесуальній формі. Суб’єкт доказування, який встановлює через докази обставини в кримінальному провадженні, переходить від сприйняття окремих фактів, інформації про них під час проведення процесуальних дій (чуттєво-практичний аспект пізнання) до логічного осмислення сприйнятого (гносеологічний аспект пізнання).

Доказування – це єдиний і нерозривний процес, елементи якого тісно переплітаються один з одним. Здійснюється воно на різних етапах із притаманними для кожного з них процесуальними особливостями.

За природою кримінально-процесуальне доказування є пізнавальною діяльністю, наслідком здійснення якої є формування суб’єктивного образу об’єктивної дійсності про подію минулого, а за характером являє собою складноструктуровану діяльність і має розглядатися, з одного боку, як встановлення й дослідження обставин справи, що входять до предмета доказування, тобто діяльність відповідних державних органів та учасників процесу зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів, з іншого – як логічне формулювання й обґрунтування певної тези, висновків у процесуальних рішеннях із кримінального провадження. Таким чином, кримінально-процесуальне доказування – це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді й суду зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів, а також висунення ними на підставі необхідної й достатньої сукупності доказів певних правових тез із відповідним обґрунтуванням у процесуальних рішеннях із кримінального провадження.