Документація з педагогічної практики (вузівської) на базі курсу "Загальна теорія культури"

Канон епохи Відродження (вирахуваний Леонардо да Вінчі). Довжина розведених в сторони рук приблизно рівна зросту. В положенні хреста фігура людини вписується у квадрат. Людина з піднятими вверх та розведеними в сторони руками вписується в коло. Пупок відмічався як центральна точка людського тіла.

З XVI століття практики сприйняття реальності зосереджені навколо поняття тіла, що постає як один з ключових елементів рефлексії у текстах цього періоду. Його образ є схематичним та геометризованим, підкреслений особливими стилями одягу, які аксіологізують чітку тілесну картографію. З цього моменту тіло сприймається через споглядання «густини образу». I у наступному періоді барокового мистецтва образ тіла будується через співвідношення окремих органів та анатомічних частин, окреслених контурами шкіри.

У період рококо тіло постає як своєрідна рефлексія людини – тіло витончене, одухотворене обличчя з тонкими рисами. Звертається увага на чутливу особистість.

Дослідники виділяють синтактичний тип коду культури, властивий періоду Нового часу (XVI – XVII ст.). Зникають символічні побудови, їх заступають категорії «практичного». Формується уявлення про організм як певне ціле, з чітко фіксованими рамками та межами. Одним з тілесних відкриттів цього періоду є репрезентація та регламентація мертвого тіла. Символістський художник-жрець знімає покрови з божественної оголеності, щоб осягнути потойбічну реальність через символи.

XVIII – XIX століття можна назвати століттями розвінчання тілесності жінки. Таке розвінчання було прерогативою вченого і лікаря – професіоналів, які вивчали жіноче тіло з метою, на перший погляд, далекою від еротики. За допомогою механізмів (скальпеля та мікроскопа) вони намагалися проникнути поглядом у глибини, що лежать за зовнішньою оболонкою тіла, особливо таємничого жіночого тіла, з метою дослідження його будови. Спокусливі воскові фігури, що називалися «восковими Венерами», використовувалися як симулякри жіночих тіл у медичних дослідженнях жіночої анатомії. Існували оголені воскові фігури (знаменита фігура роботи Феліче Фонтана з низкою перлів навколо шиї була схожа на одну з Венер Тиціана), які можна було розібрати по частинах і потім знову змонтувати.

У XVIII столітті тіло постає у вигляді чітко регламентованих міфологічних схем та образів. Міфологізація сприяє накладанню чіткої оболонки на тіло як фізіологічний субстрат. Оспівується ідеал божественної краси, і тіло задається як мікрокосм, оскільки втілює в собі універсум у гармонійно збалансованому вигляді. Другий тип, сформований дещо пізніше (в середині XVIII століття), на чільне місце виводить тіло-рід, пронизаний механікою живого. Розум вище за тілесне

У XX столітті телебачення породжує ефект культивації, за яким іміджі телебачення впливають на оцінки глядачами реальної ситуації та соціальної політики. Головним є образ жіночого тіла та способи його репрезентації у сучасній культурі. Такий образ транслюється в масову аудиторію переважно по каналах телебачення: телесеріали, в яких відсутній образ тіла жінки як сексуальний об’єкт, але набуває важливого значення «промовляючий» дискурс влади цього тіла в рекламній продукції, особливо спрямованій на жіночу аудиторію, де постає тіло-фетиш. Від жіночого тіла вимагається максимум сексуальності та відповідність патріархальним типам привабливості і «нормальності» (наприклад, досить не часто можна побачити такі відхилення, як огрядна чи вагітна жінка на телеекрані). У фокусі постають лише такі жіночі тіла, що приносять надзвичайну втіху. Ідеальними вважаються пропорції жіночого тіла 90-60-90.

Сучасне тіло – тіло еклектичне, єдність неутвореного і утвореного буття. Тіло постає дійсністю індивіда. Тіло це локалізація усіх людських відчуттів. Тіло – важлива одиниця знаряддя власник якої постійно вдається до його використання. В сучасній культурі тіло перетворюється на незримий, невідчутний засіб комунікації. Тіло своєрідний посередник між свідомістю і трансцендентним світом

Техніки тіла.

М. Мосс – «Техніки тіла» – це способи за допомогою яких люди в різних суспільствах вміють користуватися своїм тілом. Швидкість засвоєння цих технік різна. Техніка тіла залежить від статевої приналежності.

Техніка тіла – це традиційний вольовий акт, який є здійснений у конкретній культурі. Тіло є першим і найбільш природним інструментом людини. А якщо є інструмент, то є і способи його використання. Ці способи Мосс називає техніками тіла (спосіб використання тіла). Техніки тіла завжди опосередковують інструментальні техніки (знаряддя, технічні засоби тощо).

Техніки тіла притаманні і тваринам, але у них вони є інстинктивними і розвиваються через імітацію поведінки дорослих тварин.

У людини техніки тіла є не лише результатом імітації поведінки авторитетних для неї людей, але й більшою мірою результатом процесу виховання та навчання. У людини тілесні техніки – це єдність біологічного, соціального, культурного. Тому тіло – не лише технічний засіб людини, але й технічний об’єкт до якого прикладає сили культура. Техніка – це традиційно дієвий акт, вона не існує, якщо не має традиції. Засобом передачі своїх технік людина відрізняється від тварини.

Кожне суспільство має свої звички, цінності, накопичені знання. Все це обумовлюється тією інформацією, яка закладається в техніку маніпуляцій рухами, обрядів, танців, безпосередньо пов’язаних з технікою руху тіла. Очевидно, що навіть простий поворот руки засвоюється повільно. Будь-яка техніка у власному розумінні вливається в свою особливу форму. Звідси і відмінності між товариствами.

Проте буває одна культура спонтанно або навмисно передає деякі елементи іншого. Іноді це осідає, перетворюючись на елементи повсякденного життя.

Принципи класифікацій