Дослідження сутності, закономірностей становлення і перспектив розвитку соціального страхування

Розглядаючи форми та зміст обов’язкового соціального страхування, можна зробити висновок про те, що за формою воно нічим не відрізняється від будь-якого іншого виду страхування. В розвинутій формі соціальне страхування передбачає попереднє формування централізованого страхового фонду з децентралізованих внесків учасників цієї страхової системи.

Природа соціального страхування визначається як форма відтворення найманих робітників і осіб, що живуть за рахунок власної праці, у випадку втрати заробітку, що передбачає нестраховий перерозподіл коштів у встановлених межах і страхове відшкодування в суспільно погоджених розмірах, які дозволяють забезпечити соціально прийнятний рівень життя родині працівника, у випадку, коли відбувається страховий випадок.

На початку ХХ століття в багатьох радянських дослідників під впливом класової боротьби складалася думка, що соціальним варто визнавати лише таке страхування соціальних ризиків, джерелом формування коштів якого є відрахування зроблені підприємцями. Виходячи з цієї позиції відомий радянський дослідник інституту страхування середини ХХ століття В. К. Райхер робить висновок, що соціальне страхування, здійснюване в капіталістичних країнах, є «сумішшю трьох різних елементів:

а) звичайного особистого (хоча й обов’язкового) страхування – в тій частині, у якій цей фонд утворюється з внесків самих робітників;

б) соціального страхування – в тій частині, у якій цей фонд утворюється з внесків підприємців;

в) бюджетного страхового забезпечення – в тій частині, у якій фонд соціального страхування утворюється з асигнувань держави» [20].

Н. А. Вигдорчик, що ближче за всіх підійшов до виявлення природи соціального страхування, визначаючи його як інститут збереження життєвого рівня працюючих від масових ризиків його втрати, до характеристики цього інституту добавляє вимогу його повноти. «Якщо завданням соціального страхування є забезпечення мас у випадках соціальних негараздів, то очевидно, що керівним принципом цього інституту повинно бути прагнення зберегти життєвий рівень працюючих мас у усіх випадках негараздів. Цей принцип і є рушійною пружиною всієї історії соціального страхування» [12]. І, у відповідності до нього, всі проблеми теорії соціального страхування легко вирішуються, якщо розглядати його завдання, як повне збереження життєвого рівня за рахунок роботодавця.

Але таке уявлення все ж видається помилковим, тому що страхові внески за прийнятою в науковому світі думкою є відкладена заробітна плата самих працівників. Незалежно від платника і навіть формального джерела платежу (собівартість або чистий прибуток) фактичним джерелом коштів у соціальному страхуванні є частина необхідного продукту.

Отже, ні суб’єкт платежу, ні відсутність 100% заміщення зарплати не є визначальними ознаками соціального страхування.

Розглянемо найбільш суттєві відмінності соціального страхування від найближчих за формою і цілями форм соціального захисту населення. Забезпечення мас у випадку соціальних негараздів не вичерпує природу соціального страхування і не є вирішальною відмінністю від інших форм соціального захисту. Аналогічну функцію виконують у тій або іншій мірі соціальне забезпечення й особисте страхування соціальних ризиків.

Соціальне страхування відрізняється від державного соціального забезпечення частковим використанням принципу еквівалентності між внесками у відповідні фонди і виплатами з них. При цьому в різних країнах у різні історичні періоди співвідношення солідарності й еквівалентності змінюється на користь то одного, то іншого елемента. Чим менше порушується принцип еквівалентності страхових внесків і соціальних виплат, тим ближче фінансовий механізм соціального страхування до суто «страхового» механізму. Чим більше використовується принцип солідарності на противагу еквівалентності, тим ближче механізм соціального страхування до державного соціального забезпечення. Переступаючи ту або іншу межу, соціальне страхування втрачає свою природу [23].

Чіткий поділ поля соціального захисту працюючих на сегменти, що відносяться до тієї або іншої його форми і розмежування відповідно до нього фінансових потоків на практиці дозволить підвищити ефективність функціонування кожної форми, в тому числі й системи соціального страхування.

Елементи інституту соціального страхування виникали стихійно під впливом об’єктивних умов капіталістичного способу виробництва. В результаті далекоглядної політики окремих політичних діячів і підприємців, а також боротьби робітників соціальне страхування стало законодавчо закріпленим соціально-економічним інститутом.

За градацією В. Д. Роіка «Період 90-х років XIX ст. і до кінця 20-х років XX ст. можна визначити як перший етап розвитку системи соціального страхування» [21].

Поштовхом до початку другого етапу в еволюції систем соціального захисту, що утворив національні системи соціального страхування, була криза початку 30-х років. У результаті держава втрутилася в сферу соціального страхування і забезпечення, взяла на себе низку зобов’язань щодо фінансової участі в соціальному забезпеченні інвалідів, безробітних і громадян похилого віку.

Успішному розвитку національних систем соціального страхування сприяло часткове їхнє фінансування державою, що послабляло об’єктивно існуюче протиріччя між егоїзмом осіб з відносно високим заробітком і необхідністю повноцінного страхування осіб, страхові внески яких, обумовлені рівнем зарплати, були недостатніми.

Рекомендація Міжнародної організації праці (МОП) № 67 (1944) – «Про забезпечення прибутку», що встановлює основні принципи соціального захисту, з приводу фінансування соціального страхування проголошує: «…суми виплат повинні бути розподілені між застрахованими особами, роботодавцями і платниками податків таким чином, щоб уникнути соціальних складнощів застрахованих осіб з малими прибутками й уникнути труднощів стосовно виробництва» [14].

Паралельно інституту соціального страхування виникло і розвивалося соціальне забезпечення, що втілилося частково