Духовні виміри людського буття

Джерело людської духовності міститься (всупереч примітивно-матеріалістичній точці зору) не в нервовій системі, не в генній організації і не в структурах головного мозку. Щоб зрозуміти акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови і тіла взагалі. Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в певне суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, полягає саме у тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в одну епоху сприймати так, а в іншу–інакше.

Свідомість є соціальною за своїм походженням і змістом. Більше того, вищі прояви людської духовності – безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси, творчість, не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність має надсоціальну природу.

Саме ця обставина–наявність духовних абсолютів, вищих цінностей в свідомості людини–є найважливішою в розумінні сутності свідомості. Поряд з релігійно-філософськими та ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і матеріалістична позиція щодо цього феномену. Вона полягає в розумінні зумовленості людини та її свідомості не лише конкретним суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними цілями та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ культури. Людська культура постає, як складний і суперечливий процес історичного «олюднення» самої людини, як процес самостворення нею своєї сутності. Саме в культурі концентруються історично сформовані загальнолюдські цінності. Людина, будучи культурно-історичним суб'єктом, виходить за межі будь-якої даної соціальності, її свідомість виявляється ширшою і багатшою за будь-яку історично-обмежену форму відображення дійсності. Саме в цьому виявляється надсоціальний, культурно-історичний характер свідомості. Як культурно-історична істота, людина у своїй свідомості дивиться на світ очима суспільного цілого, намагаючись побачити в ньому те, що має загальнолюдське значення і цінність. Безумовно, свідомість визначається конкретно-історичною формою суспільного буття, вона є відображенням суспільно-практичних умов життєдіяльності людей, але вона є й відносно незалежною від цих умов. І наскільки людина здатна підноситися над безпосередніми умовами свого життя, виходити за межі конкретного соціуму, визначати своє життя не готовими стереотипами і пануючими в суспільстві уявленнями, а духовними цінностями людської культури, настільки вона є вільною особистістю, настільки її життя має дійсно усвідомлений характер.

•свідомість є відтворенням дійсності в ідеальних образах і оперування ними, її особливості і закономірності зумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування;

•свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності–теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній);

•людській свідомості притаманна здатність до об’єктивності відтворення дійсності, вона є активною, творчою та універсальною діяльністю;

•свідомість опосередкована мовою, яка виступає засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації та досвіду.

До характерних рис свідомості належать: суспільний характер, творча активність, абстрагованість, цілеспрямованість, опосередкованість, узагальненість, здатність до прогнозування.

Основні функції свідомості: інформаційно-пізнавальна, цілепокладання, конструктивно-творча, аксіологічна, регулятивна, комунікативна.

Особливо слід підкреслити таку суттєву рису свідомості як ідеальність, в якій виражається буттєвий статус свідомості. Свідомість не спостережувана чуттєво і не фіксується за допомогою приладів. Та головне те, що свідомість здатна відтворювати не просто речі, а внутрішні зв'язки, суттєві ознаки і функції, створювати моделі і образи майбутнього, уявлення про досконале, гранично можливе, ідеальні об'єкти, цілі та програми, дозволяючи оперувати класами предметів, давати оцінку наявному. Ідеальна сутність свідомості проявляється в першу чергу у мові, яка об'єктивує ідеальну за способом існуванням свідомість. Визнання ідеальної сутності свідомості стверджує відмежування від різних спроб спрощення або зведення її до матеріальних процесів, або до фізіологічних, що відбуваються в мозку. До таких спроб можна віднести зведення думок людини до електромагнітних коливань, що випромінює мозок, чи з розвитком кібернетики і комп'ютерних технологій, до збереження і обробки інформації, інформаційних програм, виключаючи тим самим з функціонування свідомості емоції, інтуїцію, волю. В останні роки постала проблема маніпулювання свідомістю, так в політиці це сфера діяльності–«політтехнологій» або ЗМІ. Головною ознакою свідомості залишається здатність людини відділяти себе від зовнішніх речей і оточуючого середовища, виражати свою думку, своє ставлення до дійсності. Свідомість передбачає перетворення об'єктивного змісту предмета в суб'єктивний зміст духовного життя людини, що і означає ідеальну природу свідомості.

Структура свідомості. Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру. За рівнем свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого, підсвідомого, надсвідомого, а за складовими утворюється з мислення, емоцій і почуттів та волі. Така структура засвідчує, що свідомість не тотожна поняттю психіки, яке є ширшим за поняття свідомості, і включає і несвідоме, але свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Тобто психічні процеси можуть контролюватися і спрямовуватися з боку свідомості, тоді як усвідомлені дії внаслідок