Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Дискурс парадигмальності філософсько-історичного знання: спроба метааналізу

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
16
Мова: 
Українська
Оцінка: 
ДИСКУРС ПАРАДИГМАЛЬНОСТІ ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНОГО ЗНАННЯ: СПРОБА МЕТААНАЛІЗУ
 
Тур М. Г.
 
У статті ставиться на меті на тлі узагальнення досвіду застосування поняття парадигми в сучасному філософсько-історичному дискурсі здійснити спробу метааналізу підходів щодо парадигмації філософсько-історичного знання і на цій основі запропонувати більш зрозумілий і чіткій спосіб розрізнення парадигм філософії історії. Обґрунтовується доцільність виокремлення на основі принципу монологічність/плюралістичність пізнавальних підходів трьох парадигм філософії історії (класичної, некласичної та постнекласичної) та окреслюються їх методологічні матриці.
Ключові слова: філософія історії, історіософська парадигма, парадигма класичної філософії історії, парадигма некласичної філософії історії, парадигма постнекласичної філософії історії, епістема, метапаттерн історії.
У сучасному соціально-гуманітарному дискурсі досить вживаним є поняття парадигми. Хоча це поняття у філософії має досить тривалу історію, яка сягає праць Платона, саме позитивіст Е. Бергман вперше застосував його в контексті філософії науки. Однак, безумовно, пріоритет у розробці цього поняття належить американському історику науки Томасу Куну у славнозвісній праці “Структура наукових революцій” (1962) [9]. Відтоді воно поширюється на інші галузі соціогуманітарного знання. Сьогодні без перебільшення можна говорити про справжній бум та своєрідну моду на його вживання. Цей термін вже подолав межі наукових текстів і міцно адаптувався до публіцистичного жанру газет і журналів. Більше того, слово “парадигма” безпосередньо становить або ж в словосполученні входить в назву кількох вітчизняних наукових видань.
Як відомо, Т. Кун застосовує поняття “парадигма” для характеристики науки головним чином у двох аспектах – епістемологічному і соціальному. Якщо перший з них фіксує своєрідний зразок наукової діяльності на основі узагальнення фундаментальних знань, цінностей, переконань, а також дослідницьких прийомів, то інший вказує на наукове співтовариство, що дотримується цього зразка. Також важливо відзначити функціональний аспект цього поняття, що характеризує, так званий, нормальний етап розвитку науки, себто зрілий й безконфліктний. З іншого боку, логічно припустити, що ситуація відсутності єдиної парадигми в певній галузі знання може свідчити про донауковий рівень його розвитку, або ж взагалі про ненауковий його характер.
Неоднозначно сформований концепт парадигми, з одного боку, а з іншого – неабиякий евристичний потенціал для методології наукового пізнання, що він несе в собі, незмінно притягує дослідницьку увагу науковців. Піонерами критичного аналізу цього поняття безпосередньо в рамцях історичної школи філософії, фундатором якої був Т. Кун, постали К. Поппер, І. Лакатос, С. Тулмін та П. Фейєрабенд. Варта також згадки спроба сучасного аргентинсько-канадського фізика та філософа Маріо Бунге вточнити зміст кунівського теоретичного концепту парадигми [21, с. 81].
Серед вітчизняних та російських науковців, що його досліджували, заслуговують на уваги передусім розвідки А. В. Гур’янової [5], М. К. Кукарцевої [8], Н. С. Розова [10], В. С. Стьопіна [11], С. Ю. Трофімцевої [12], О. М. Шепетяка [18]. Цікавими, наприклад, є міркування Н. С. Розова щодо критеріїв розрізнення парадигм від не-парадигм. Кунівське визначення парадигми як стійкої сукупності теорій, концепцій, моделей, схем та передумов він запропонував доповнити здатністю її існувати на протязі двох і більше генерацій вчених, а “стійку зв’язність” – вважати відмінною ознакою розрізнення парадигм від не-парадигм. Продуктивними також видаються його думки щодо віддиференціювання парадигм від теорій і концепцій. По-перше, – на підставі відношення частина – ціле, оскільки парадигма здатна об’єднувати кілька концепцій та схем. По-друге, на підставі більш тривалого життя парадигм, які, по суті, виникають в результаті відсіювання нежиттєздатних концепцій і теорій. Слушним також є зауваження російського вченого про те, що деякі теорії і концепції можуть ставати складовими кількох парадигм [10, с. 118].
У статті ставиться на меті на тлі узагальнення досвіду застосування поняття парадигми в сучасному соціально-філософському дискурсі взагалі та філософсько-історичному зокрема здійснити спробу метааналізу підходів щодо парадигмації філософсько- історичного знання і на цій основі запропонувати більш зрозумілий і чіткій спосіб розрізнення парадигм філософії історії.
У сучасній західній соціальній філософії високу планку методологічно виваженої культури застосування кунівського терміну “парадигма” встановлюють фундатори комунікативної практичної філософії К. -О. Апель та Ю. Габермас. Зокрема програма “трансформації філософії” К. -О. Апеля зводиться до утвердження парадигми інтерсуб’єктивної прагматики, яка підноситься ним до статусу “першої філософії” (за словами Арістотеля) й постулюється такою, що здатна охопити (за певних умов) перспективу двох попередніх підходів розв’язання філософських проблем – метафізичну онтологію і філософію свідомості [20]. Тож у цьому контексті термін “парадигма” конотується передусім із загальним методологічним підходом. У Ю. Габермаса ми подибуємо дещо інший смисловий відтінок вживання цього терміну і саме в значенні загальної моделі філософської рефлексії. Так, аналізуючи становлення постметафізичного мислення, він виокремлює в історії розвитку філософії такі парадигмальні моделі філософування, як онтологічну, рефлексивну та лінгвістичну [22, с. 20]. Майже в аналогічному сенсі вживає цей термін інший сучасний мислитель – професор Кембриджського університету Брайян Тернер. Говорячи про “орієнталістську парадигму” як невід’ємну рису західних суспільних наук, він саме й визначає орієнталізм – як спосіб мислення [23, с. 42-43].
Водночас слід зазначити, що синонімом парадигми у М. Фуко виступає концепт епістеми, розроблений ним на методологічних засадах постструктуралізму у працях “Слова і речі. Археологія гуманітарних наук” (1966) та “Археологія знання” (1969). Як і парадигму, епістему утворює загальний принцип, покладений в її основу. В даному випадку – принцип форм самоорганізації екзистенції людства, що структурують стереотипи мови та
Фото Капча