Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Дискурс парадигмальності філософсько-історичного знання: спроба метааналізу

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
16
Мова: 
Українська
Оцінка: 

парадигма розуміється в окресленому контексті у значенні спрощеної моделі-схеми схоплення загальної картини сучасного політичного світу. Водночас важливо відзначити, що вчений застосовує термін “парадигма» в синонімічному ряду слів “теорія» та “модель» у значенні мисленнєвих конструкцій репрезентації спрощення соціальної реальності [17, с. 8].

По-п’яте, смислова неоднозначність поняття парадигми спонукає науковців до пошуку лінгвістичних еквівалентів. Вище вже йшлося про епістему (М. Фуко) як синонімічно близький парадигмі термін. Для повноти картини аналізу маємо також торкнутись концепту метапаттернів історії, що ввів в обіг П. К. Гречко. Під метапаттерном історії він пропонує розуміти базові інтуїції філософа, своєрідне апріорі історичного пізнання. Як архетипічно закорінені прообрази ідеї історії меттапатерни покликані виконувати методологічну функцію граничної інтеграції історичного знання в певні концептуальні моделі соціального розвитку – циклічну, лінеарну, спіральну, коваріантну (“осьового часу К. Ясперса), ризомну, утопічну, які постають раціональною формою їх (метапаттернів) експлікації [4, с. 19-20 ]. Деякі із цих концептуальних моделей, як показано вище, називались парадигмами. На наш погляд, якщо метапаттерни в чомусь і пропонують паралельні щодо “парадигми” евристичні можливості, проте повністю не збігаються з нею. Автор має рацію в тім, що метапаттерналізаційний підхід є корисним у справі інтуїтивного схоплення всесвітньої історії в цілісність, що мозаїчно розпорошена на різних рівнях її прояву: індивідуально – історичному, всезагальному та трансцендентно-історичному [4, с. 102 ].
Дотепер ми аналізували головним чином праці навчального жанру, в яких термін “парадигма” вживався переважно з інструментальною метою – як засіб експлікації та пояснення історичного знання, його моделювання, а також як методологічний принцип, що закладає пізнавальний підхід. В останні роки російськими науковцями здійснено кілька наукових розвідок у тому числі й дисертаційного характеру, присвячених безпосередньо проблемі парадигмації філософсько-історичного знання, до розгляду яких ми й приступаємо. Ознайомлення з цими працями дозволяє говорити про наявність спільного для їх авторів прагнення здійснити синтез парадигмальних моделей розвитку науки Т. Куна з типологією науки в контексті наукової раціональності В. С. Стьопіна. На цій основі утворюються концепти класичної, некласичної і постнекласичної філософії історії. А оскільки предмет філософії історії розгалужується за онтологічним і гносеологічним векторами, то одні автори за цією тріадою виділяють парадигми філософії історії як цілісного знання, в якому органічно поєднується онтологічна і гносеологічна проблематика (М. К. Кукарцева), а інші парадигмазують або суто історіософській (С. Ю. Трофімцева), або ж суто епістемологічний (А. В. Гур’янова) вимір філософії історії. Зупинимось на цьому більш докладно.
М. К. Кукарцева в контексті протиставлення філософії історії й історіології вирізняє ланцюжок класичну, некласичну і постнекласичну парадигми філософії історії. Згідно з її міркуваннями, класичній парадигмі філософсько-історичного знання характерно прагнення опрацювати загальне історичне світосприйняття на основі експлікації принципів як самої історії, так і принципів її пізнання. Відтак онтологічна і епістемологічна проблематика в її межах визнається рівноправною. Некласична філософія історії була інспірована Гегелевими розмислами про можливість діалектичного розвитку в історії ідеї- субстанції. Проблемне ядро її становить концепт людської природи – або в її природній іпостасі (А. Гелен, Г. Плеснер), або в культурній, де культура ототожнюється з об’єктивним духом (Е. Ротхакер, М. Ландманн), або в спіритуалістичній (Г. Е. Генстенберг, В. Панненберг). У цьому парадигмальному контексті філософія історії утверджується як філософія інститутів, філософія людської свободи. Проте в ній онтологічна проблематика домінує над епістемологічною. Постнекласична парадигма філософії, що розвинена в працях Х. Уайта, Ф. Анкерсміта, Х. Кельнера, зосереджується на дослідженні тексту історичного нарративу. Постулюючи як визначну ознаку історичного тексту його не-очевидність і не-прозорість, постнекласична філософія історії актуалізує проблему його створення й адекватного прочитання. На цій підставі наголошується, що засоби фонології, синтаксису, риторична проблематика грають провідну роль в продукуванні тексту історичного нарративу. Навіть тропам поетичної мови надається особливе значення у справі просування нового смислового змісту в дискурсивну практику істориків [8, с. 27-30].
Інша російська дослідниця – С. Ю. Трофімцева зосередилась на тематизації історіософського виміру історії. Під історіософською парадигмою вона розуміє найзагальніші логіко-теоретичні уявлення про історичний процес, що дають узагальнену цілісну модель історії. Парадигма постулюється як теоретична модель більш високого рівня ніж історіософські концепції і науково-дослідні програми, які вона об’єднує. Парадигмальна матриця об’єднує уявлення про смисл історії, різновид і сутність історичного процесу, його внутрішню структурованість, вірогідні рушійні сили, характер динаміки, можливість пізнання, місце та роль в ньому людини. На цій основі у західноєвропейській філософії історії розрізняється дві історіософські парадигми: класична і посткласична. Перша з них, що розвинулась на філософській базі класичної філософії моделює історичний універсум як єдиний, універсальний, внутрішньо структурований і стадіально прогресивний процес в часі, вектор спрямованості якого зберігає лінійність, попри наявні деякі його варіації. При цьому людина як розумний індивід розглядається здатною пізнавати історичне минуле і реалізувати в історії індивідуальні та колективні цілі або цілі надперсональної необхідності. У постнекласичній історіософській парадигмі, методологічне підґрунтя якої становить філософія життя і неокантіанство, історія персоніфікується, бо переживається і твориться кожною людиною як її суб’ єктом. Основним принципом моделювання історичного універсуму у цьому разі стає виділення в історичному процесі макроісторичних феноменів (культур і цивілізацій), заперечується абсолютна об’ єктивність історичних законів, визнається право свободи вибору людини. Специфіка історичного знання визначається тим, що історія тлумачиться із неї самої. Відтак характер цього знання релятивується особливостями епістемологічного суб’єкта [8].
У центрі уваги
Фото Капча