Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Дискурс парадигмальності філософсько-історичного знання: спроба метааналізу

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
16
Мова: 
Українська
Оцінка: 

мислення в певний період історії і фіксують рівень здобутків науки. Під епістемою я розумію, зазначає М. Фуко, “систему всіх відносин між різними видами знань” [16, с. 50]. Однак, на відміну від парадигм, епістеми діють на несвідомому рівні, що є маркером постмодерністської філософії. І тому вони виявляються в процесі дискурсивних практик.

У ході рецепції західної культури філософування поняття парадигми входить у вітчизняний соціально- філософський дискурс і вживається переважно в окресленому вище сенсі. Зокрема, О. Є. Висоцька в дослідженні комунікації як визначного чинника соціальних перетворень застосувала парадигмальний підхід і виділила в соціальній історії кілька культурно- історичних парадигм комунікації: міфологічну, релігійну, раціональну та постраціональну, а також розкрила їхню трансформацію в напрямку від архаїчного стану до постмодерного суспільства. При цьому під парадигмою комунікації розуміються “певні усталені форми суспільної взаємодії, що структурують відносини у конкретному культурно-історичному типі суспільства (архаїчному, традиційному, модерному чи постмодерному), а також впливають на світогляд та ціннісні орієнтації людини”[2, с. 13].
Аналогічним чином діяв також автор цих рядків в концептуалізації феномену легітимації соціальних інститутів. В основу дослідницької стратегії покладено поняття раціональності, призма трансформації якого у діахронії змін філософських парадигм – від онтологічної через менталістичну до лінгвістичної відкрила плідну перспективу на соціально-історичні типи й механізми легітимації, що притаманні конкретним історичним типам суспільства [13, с. 6].
Разом з тим, у сучасному соціально-філософському дискурсі можна зустріти чимало випадків застосування цього поняття без належної конкретизації його логічного змісту, цілком абстрактно. Сказане також стосується й праць у галузі філософії історії. Спочатку в загальних рисах оглянемо під цим кутом зору літературу навчально-методичного жанру. Нас буде цікавити питання: якою мірою і в якому сенсі найавторитетніші автори застосовують у своїх працях поняття парадигми та його евристичний потенціал. Проведений аналіз дає підстави говорити про наступні найвиразніші тенденції.
По-перше, це – тенденція до вербальнометафоричного способу застосування терміну парадигми. Так, у підручнику “Філософія історії” (2003) В. В. Ільїна один із підрозділів має назву “гуманітарна парадигма”, в тексті якого йдеться про майбутню загальносоціологічну “парадигму рангу “софії” [7, с. 41], а також “неокоперніканську парадигму” [7, с. 191], скласти чітке уявлення про які не так просто. У навчальному посібнику В. В. Зінченко “Глобалізація і глобалістика (2014) [6] також один із його розділів присвячено розгляду основних парадигм світового глобального розвитку. Проте у тексті лише суто номінально говориться про системну парадигму, парадигму глобальних “суспільних альтернатив”, мікросоціальний підхід та світ-системну парадигму. Тож можна припустити, що терміном парадигма автор називає теоретичний підхід, а іноді концептуальну модель.
По-друге, ряд авторів підручників з філософії історії пропонують своїм читачам радше контекстуальний спосіб визначення поняття парадигми. Показовим у цьому сенсі можна вважати підручник “Філософія історії” (2000) І. В. Бойченко [1], який за своєю скрупульозністю розробки філософських проблем історії може претендувати на звання opus magnum у цій галузі. Два підрозділи його містять термін “парадигма” в їх назві: “3. 3. 1. Регресистське тлумачення історії: класична парадигм” та “4. 1. Цивілізаційний підхід: некласична парадигма розробки та використання”. Ніде в тексті на дається реального визначення цим поняттям, однак з контексту випливає чітке їх розуміння.
По-третє, мабуть, вихідна багатозначність поняття парадигми відлякує частину авторів навчальної літератури від застосування його в своїх працях. У підручнику колективу авторів “Філософія історії” (2006) [15] воно не вживається зовсім. У книзі І. А. Гобозова “Вступ у філософію історії” (1999) – зустрічається тільки раз і то лише у цитаті [3, с. 270]. Також лише в одному місці застосовує це поняття у своєму навчальному посібнику “Філософія історії” (2004) Т. І. Ящук. Характеризуючи класичну філософію історії, вона наголошує, що в ній домінувала “парадигма всезагальної історії». Щоправда, українська дослідниця далі вказує на дві визначні передумови її формування: онтологічну та гносеологічну, які спираються на відповідні метафізичні принципи – субстанційного розуму та принцип абсолютного суб’єкта» [19, с. 27].
Четверту тенденцію становить прагнення авторів повною мірою використати в своїх підручниках евристичні можливості кунівського поняття. Таким можна вважати навчальний посібник “Філософія історії» (1999) під редакцією О. С. Панарина, в якому методологічний потенціал поняття парадигми застосовується в широкому діапазоні – від епістемологічної моделі концептуалізації філософсько- історичного знання (йдеться про такі парадигми історичного знання, як циклічна, історичного прогресу та постмодерністська) до ціннісної матриці суспільного розвитку. У цьому разі говориться про техноцентричну парадигму розвитку, запропоновану Заходом і яка загрожує людству екологічним колапсом. Відтак проблематизується нагальна потреба в духовній реформації ціннісних засад розвитку. Автор пропонує здійснити нове прочитання “старої парадигми руської філософії історії», як такої, що набуває нової теоретичної ваги “в нашу еклектично-кризову епоху, яка ще не спромоглась сформувати стійку парадигму філософсько-історичного знання [14, с. 201].
Очевидно, що з О. С. Панариним можна погодитись, принаймні, в тім, що проблема парадигмазації філософсько-історичного знання залишається відкритою. І тому цікаві імплікації у цьому сенсі пропонує славнозвісна праця С. Гантінгтона “Зіткнення цивілізацій» (1993). Намагаючись дати загальний абрис глобальної політики після “холодної війни, він накреслює чотири її парадигми: одного світу (кінець історії), два світи: ми (Захід) і вони (багатоликий не- Захід), “реалістична» (різноманітний і багаторівневий світовий порядок) і, зрештою, поліцивілізаційна парадигма, яку метафорично позначає висловом “всесвітній хаос» [ 17, с. 3-14]. Як бачимо,
Фото Капча