Економічна діяльність як основа формування та розвитку життєвого простору людини

Тут треба зазначити, що при всьому різноманітті спроб дослідження життєвого простору, все ж таки сучасне філософське розуміння категорії «життєвий простір» закладене в пізній феноменології Е. Гуссерля, а точніше в його понятті «життєвий світ», саме він концентрує важливий для людини світ, світ первісних допредікатівних істин. Загалом, трактування «життєвого світу» полягає в спочатку розімкнутому просторі людського існування для «означення світу, взятого в його значущості для людини, горизонту людських потреб, турбот, цілей, дій, взаємин і бажань втілюваних тою чи іншою мірою й в тій чи іншій формі в предметах, реаліях і зв’язках людської культури. Життєвий світ розглядається мислителем як універсум анонімно сформованих суб’єктивно-співвідносних витворів, відносин, процесів тощо, апріорних щодо розмаїття свідомих, зокрема, наукових схематизацій людської діяльності й мислення й утворюючих смислові підвалини науки» [7, с. 221].

Значний вплив на розробку категорії «життєвий простір» здійснив свого часу також психолог К. Левін. Він ввів це поняття для того, щоб показати, що справжнім середовищем проживання людини є ті фрагменти фізичної реальності і соціального середовища, які відображені у свідомості людини і на яких будується її поведінка. Життєвий простір людини, на думку К. Левіна, визначається не стільки матеріальними благами, якими вона володіє, скільки знаннями і можливостями впливу на процеси, що відбуваються в світі. Таким чином, справжнім середовищем проживання особистості є не фізична реальність і не соціальне середовище, а лише ті їх фрагменти, які відображені у свідомості людини і на яких ґрунтується її поведінка. У зв’язку з цим він запропонував розглядати людину і її середовище як одну констеляцію взаємозалежних факторів, а сукупність цих факторів отримала назву життєвого простору. Зміст цього терміна включає в себе всю безліч реальних і нереальних, актуальних, минулих і майбутніх подій, які знаходяться в психологічному просторі індивіда в даний момент часу. Це можуть бути очікування, цілі, образи привабливих (або відразливих) об’єктів, реальні або уявні перешкоди на шляху досягнення бажаного, діяльність людини та взагалі все, що може зумовити поведінку особистості [8, с. 146].

Поєднуючи зазначені вище ідеї В. В. Радаєва та В. Д. Базилевича, можна визнати, що економічний життєвий простір – це не просто певний набор дій суб’єкта в сфері економіки чи його уявлень про цю сферу. Це певна економічна методологія сприйняття реальності в безлічі її реальних проявів та потенційних можливостей, що складаються протягом життя людини. Також треба зазначити, що життєвий простір людини починає розширюватися від дитинства до зрілості, і до старості звужується. Більш широка його частина потрапляє на пік життєвої активності людини, на той час, коли вона включена у широке коло питань, коли у неї багато соціальних контактів, а внутрішній світ багатий і добре структурований. Вікові межі людського життя припускають поступове формування і відмирання цілих областей життєвого простору: професійну, творчу, політичну, споріднену. Відмерлі області можуть представлятися людині лише у вигляді спогадів з минулого і не мати ніяких перспектив розвитку в майбутньому [9].

З іншого боку, життєвий простір не можливо пасивно споглядати, він вимагає активних дій до входження, для чого особистість повинна не тільки усвідомлювати, що саме цей простір уявляє з себе та з чого складається, а й розуміти його смислову організацію і відповідно до неї виробити навички адекватного ставлення до його речей, предметів і явищ та спілкування із собі подібними. Якщо говорити про економічний життєвий простір – це також світ господарських, соціоекономічних відносин, в яких живе людина. Інакше кажучи, потрібно вжитися у світ економічно-господарського буття, «натуралізуватися», влаштуватися в ньому за допомогою всіх індивідуальних здібностей, розвинувши їх відповідно до структури світопорядку [6, с. 112].

Як будь яка організована структура, економічній простір має певні регулятори, в якості яких виступають соціальні інститути – історично усталені форми взаємодії між людьми з приводу тих чи інших соціальних відносин. Можна зробити висновок, що інститути – це певні норми поведінки в суспільстві, які, з одного боку, встановлюються людьми, а з іншого – регулюють поведінку і взаємовідносини людей.

Як зазначав засновник теорії інституціалізму Т. Веблен, з одного боку, інститути – це результат процесів, що відбувалися в минулому, вони пристосовані до обставин минулого і тому є чинником соціальної інерції, психологічної інерції, з іншого – це звичний спосіб мислення людей, який має тенденцію продовжувати своє існування невизначено довго [10, с. 21]. Спосіб мислення людей, в свою чергу, ґрунтується на їх інтересах, перш за все