Економічна історія

Одна із причин кризи – різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами нафти у 1973 р. Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорожчання енергоресурсів зачепило не лише товаровиробників, а й домашні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього скоротився приватний попит на велику кількість товарів. Найважчі наслідки мали місце в експортних галузях промисловості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменшити свої замовлення, що призвело до скорочення виробництва і відповідно зменшення товарообороту.

Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976- 1977 рр. було подолано «нафтовий шок» і досягнуто значного росту виробництва, причому знову в традиційних галузях. Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночасно відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галузей: електронної, аерокосмічної промисловості, виробництва роботів і біотехнологічних виробництв.

Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи – головним чином країн Європейського союзу. В 1990 р. на ці країни припадало 59, 3% світового експорту (США – 11, 5, ЄС – 39, 4, Японія – 8, 4%) та 60, 7% світового імпорту (США – 14, 5, ЄС – 39, 6, Японія – 6, 6%).

Міжнародні порівняння показують, що економіка США забезпечує найвищі показники ВНП на душу населення. Сьогодні США – це держава з високорозвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою порівняно з іншими країнами світу галузевою і відтворюючою структурами. З більшості найважливіших напрямів науково-технічного розвитку, технічної озброєності підприємств, ступеня насиченості господарства інформаційними технологіями, сучасними системами зв'язку тощо США випереджують своїх конкурентів. Водночас, як свідчать розрахунки, США поступово втрачають свої позиції у рівні зростання продуктивності праці, динаміці середньорічних темпів приросту ВВП, знижується частка країни у світовій продукції обробної промисловості. Прогнозується, що США зрештою поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄС, а в електроніці – Японії, яка збереже також головну роль у виробництві електротехнічного устаткування.

Японія на кінець XX ст. являє собою економічно могутню державу, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у міжнародному поділі праці. Показники продуктивності праці в країні – одні з найвищих у світі. Причому за останні десятиріччя зростання продуктивності праці обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово стала однією з найвищих у світі. Японія – одна з найбільших торгових держав світу, причому 98% її експорту припадає на готові промислові вироби. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки, що надходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5 продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів.

З огляду на рівень економічного розвитку в післявоєнний період серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю «велику четвірку» припадає більше третини території і дві третини населення Західної Європи. Хоч частка цього регіону у ВНП і промисловій продукції серед розвинутих країн світу знизилась порівняно з 60-ми роками, ці держави концентрують у своїх руках величезний економічний потенціал. Головною «винуватицею» тенденцій до зменшення питомої ваги «четвірки» у західноєвропейській економіці є Англія, частка якої від 1960 р. зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найрозвинутішою і стабільною в економічному розвитку залишається ФРН, на яку не вплинуло навіть об'єднання з НДР, що зумовило використання величезних ресурсів на «підтягування» економіки останньої. Частка ФРН у західноєвропейському ВНП складає близько 20%.

Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, технології в другій половині XX ст. в провідних країнах світу зумовив створення концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл, який вже на початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальному – машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їхня якість – і в ширшому розумінні – якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.

5. У 50-х роках в більшості європейських держав були розвинуті індустріальні господарства. Їхній розвиток відзначався динамічністю і стабільністю. Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський економічний простір. Організаційне оформлення цей процес отримав ще у 1951 р. Саме тоді у Парижі (Паризька угода) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація об'єднала кам'яновугільну, залізорудну, металургійну галузі промисловості і контролювала 60% виплавлення сталі, 50% видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Договір підписали у 1957 р. шість перелічених вище західноєвропейських країн. Мета Співтовариства – створити «спільний ринок», забезпечити