Екзистенціали жіночої і чоловічої самотності

Екзистенціальний підхід розглядає самотність як універсальну характеристику людського буття. За точку відліку приймається той “факт”, що люди з самого початку самотні. Самотність – неминуче явище. Людина вільна в тому смислі, що вона сама “проектує”, створює, вибирає себе, не обмежуючи нічим, крім власної суб’ єктивності, сутність якої – у повній незалежності від чогось. Людина самотня і не має ніякого онтологічного “підґрунтя” [11, с. 756].

Яскравий представник екзистенціальної моделі К. Мустакас підкреслює значення відмінності між “суєтою самотності” і справжньою самотністю. Суєта самотності – це система захисних механізмів, яка віддаляє людину від вирішення суттєвих питань життя і яка постійно спонукає її прагнути до активності заради активності разом з іншими людьми. Дійсна самотність виникає з конкретної реальності самотнього існування і із зіткнення з суміжними життєвими ситуаціями (народження, смерть, трагедія, життєві зміни), які переживаються на самоті. Вона може бути і творчою силою [14, с. 20-21].

За Н. Хамітовим, одним із найбільш авторитетних дослідників цього феномену, “самотність є надзвичайно напруженим станом і ситуацією”, оскільки “виражає буття людини, яке наповнене стражданням в результаті відчуження від себе та роду, втрати й пошуку самототожності” [12, с. 4]. Учений розрізняє дві форми самотності: зовнішню і внутрішню, а в межах зовнішньої самотності – два її види: фізичну та психічну. “Зовнішня самотність, – пише дослідник, – є передусім результатом випадку-катастрофи, що фізично відокремила людину від інших людей, викидаючи за межі соціуму. Але зовнішня самотність може бути й наслідком випадку-конфлікту, який розгортається в межах соціуму. У цьому разі відбувається психологічне відокремлення людини від інших людей. І фізична, і психологічна форми зовнішньої самотності близькі у тому, що їхні причини постають зовнішніми по відношенню до екзистенційних глибин людини” [12, с. 19].

Вивчаючи самотність в просторово-часових рамках, К. Голдберг зазначав, що “... самотність – це відмова від моменту сьогодення, від його можливостей і вимог. Втрата цього справжнього і призводить до порушеного погляду на час: відчуття того, що справжнє завмерло, воно нескінченно і не має майбутнього. Це порушене сприйняття часу послаблює здатність суб’єкта до міжособистісного спілкування, що ще більше посилює відчуття самотності” [3].

Отже, самотність – це порушене сприйняття часу, внаслідок незадоволеної протягом тривалого часу потреби в турботі. До часових характеристик онтологічного порушення К. Голдберг відносив: провину (минуле), сором (справжнє), побоювання (майбутнє).

У наукових доробках Є. Заворотних, О. Мухіярової, Н. Хамітова [4; 9; 12], висвітлено тендерний аспект самотності. Автори зазначали, що самотність жінок є результатом взаємодії таких проявів: наявність уразливих особистісних структур, неадекватна самооцінка, підвищена тривожність, сформованість таких стратегій поведінки, в основі яких знаходяться деструктивні механізми ідентифікації та відокремлення, відсутність навичок ефективного спілкування. Констатовано, що жінкам більш властивий такий вид самотності як “негативна самотність”. Для представниць із даним видом самотності властиві наступні ознаки: вони екстравертовані, не визнають самотність і вважають її явищем негативним, але їх загальне самопочуття загалом задовільне.

Щодо чоловічої самотності, то науковці з’ясували, що її поява здебільшого спричинена суб’ єктивними факторами життєдіяльності чоловіків. До важливих передумов чоловічої самотності віднесено батьківську сім’ю, в якій виховувався чоловік у підлітковому віці. При цьому у чоловіків, на відміну від жінок, переважає такий вид самотності як “деструктивна самотність”. Чоловіки відчувають самотність дуже сильно, але відносяться до неї позитивно, їх загальне самопочуття при цьому сильно страждає.

Негативну самотність буває не так просто побачити “неозброєним оком”, тому слід говорити про її підступність, а це водночас не може не викликати і співстраждання, і співпротест. Безправ’я, злидні, голод, гноблення – відкриті вороги будь-якого суспільства. Їх прояви, як правило, очевидні, а тому і боротьба з ними має очевидний, конкретний характер, що об’єднує людей, які ставлять певні цілі, що підносять в людині людське. Інша справа – нестерпна самотність. Частіш за все, не афішуючи свого наступу на особистість, вона виокремлює її з організму колективу, створює свій потаємний світ, вибудовує між особистістю і навколишнім середовищем невидиму для стороннього спостерігача нездоланну стіну. Руйнуються основи особистості, часто втрачається інтерес не лише до діяльності, а й до життя [7].

У дослідженні з’ясовано, що жінка скаржиться на самотність більше, ніж чоловік, хоч саме жінка більше спілкується у своєму колі. Коли жінка виражає себе, то це говорить про психічно здоровий стан, про сформовану соціальну адаптацію, а відсутність цього свідчить про те, що людина або мало спілкується, або не впевнена у собі, своїй зовнішності тощо. Жінка ніколи не йде по накресленому шляху, а пронизує все своїми емоціями та переживаннями. Коли ж вона відчуває себе самотньою, то поринає у нереальний світ, забуваючи про навколишніх. Саме жінку завжди пронизує думка, що доля її оминає, і вона формує собі погані передчуття, настрій, роздратування. Жінка, яка повірила у всі ці реалії, стає самотньою. Ці елементи відчуваються лише тоді, коли люди вірять в них. У свідомості кожного вони мають своє неповторне значення.

Жіноча самотність складна, а інколи й трагедійна. І коли щастя стає неможливим, то народжується міф про надлюдську сексуальність та