Екзистенціали жіночої і чоловічої самотності

Коли говоримо про індивідуальну самотність, то це ще не означає, що мова йде про те, що людина залишається на самоті. Самотність може бути таким станом людини, коли чоловік й жінка, які з’ єдналися соціально, але не духовно, стають самотніми вдвох. При цьому внутрішня самотність переживається жінкою завжди більш болюче, ніж чоловіком, адже жіноче начало по своїй глибинній суті призначене для душевної взаємодії і породження нового життя. Жіноча творчість значною мірою полягає в творенні душевних відносин між людьми. Саме це зумовлює принципово інше ставлення жінки – порівняно із чоловіком – до внутрішньої самотності.

Зокрема, за А. Шопенгауером, душа, особистість, характер тотожні з волею, а остання збігається з особистим “Я”, оскільки воно мислиться у відношенні до абсолютного. А якщо у жінок відсутнє особисте “Я”, то у них не може бути й волі. Тільки той, хто, як жінка, не володіє особистою волею, характером у вищому розумінні слова, буде легко потрапляти під вплив іншої людини, хоча б випадково присутньої; тільки той і зможе функціонально залежати від цієї присутності замість того, щоб вільно сприймати його чи її. Так, австрійський філософ О. Вейнінгер у розділі “Чоловіча і жіноча психологія” своєї книги “Стать і характер” [1] роздумує над властивостями й унікальними явищами, притаманними для чоловічої і жіночої статі. До унікальних явищ людського існування він відносить і відчуття стану самотності. Для жінки зовсім не існує абсолютної проблеми самотності й суспільства саме тому, що вона ніколи не виходить із самотності в соборність. Для чоловіка самотність і соборність завжди являють собою відому проблему, хоча нерідко лише одне із двох є для нього можливістю. Жінка ніколи не буває самотньою. Їй не відомі ні любов до самотності, ні страх перед нею. Навіть тоді, коли жінка одна, вона знаходиться в стані злиття з усіма людьми, яких вона знає: це знову доводить, що вона не монада, тому що всі монади мають межі. Жінки за своєю природою не обмежені, але не так, як геній, межі якого збігаються із межами світу: жінка просто нічим істотним не відрізняється від природи або ж людей.

На нашу думку, досить блискуче суть чоловічої самотності розкрита Д. Уіндемом в його повісті “День трифідів”. Ставши свідком гуманітарної катастрофи, головний герой вдається до розмірковувань над екзистенційним змістом самотності: “Раніше самотність для мене була просто чимось небажаним, неможливість перекинутися словом, чимось, само-собою,

тимчасовим. Я зрозумів, що це дещо більш жахливе. Воно могло пригнічувати, могло викривлювати звичні масштаби і чинити небезпечні жарти з розумом. Воно зловісно ховалося повсюди, напружуючи нерви і видзвонюючи в них тривогою, не дозволяючи ні на хвилину забути, що ніхто тобі не допоможе і нікому ти не потрібен” [10, с. 344]. А отже, самотність виявляє явно слабке місце буденної людини – її екзистенційну залежність від інших та ситуативну потребу в них. Адже жоден індивід, будучи соціальною істотою, неспроможний помислити чи уявити себе самодостатнім, не зумовленим жодними зв’язками, умовами та обставинами; поза всякими статусами, ролями й обов’ язками; без жодних очікувань, сподівань і надій, а головне – у стані внутрішньої тиші, оскільки немає жодних підстав і потреби в невпинному потокові внутрішнього діалогу. Відтак “позбавити стадну тварину компанії її подібних означає скалічити її, зґвалтувати її природу. Коли стада більше немає, буття стадної тварини завершується. Вона більше не частина цілого; потвора без місця в житті” [10, с. 344]. Тому людина, що почувається самотньою, – це апріорі стадна, що, по-перше, потребує своєрідного тепла і затишку натовпу або маси: такого собі знеособлюючого начала, яке розчиняє в собі не лише індивідуальність, а й приватні турботи чи переживання індивіда, та знімає з нього будь-яку відповідальність за його ж існування і вчинки, а отже, і тягар ситуативного вибору. По-друге, уникає зустрічі з невідомим як істинним станом буття Всесвіту та проймання всеосяжною печаллю, спонукована відчуттям самотності до творення різноманітних захисних “щитів”, зведених на фундаменті турботи і суєти.

Відтак, осмислюючи місце і роль низки екзистенціалів, які у світлі лінійного мислення набирають негативного забарвлення та виявляються такими собі руйнівниками стану внутрішнього задоволення, потрібно зважити на декілька важливих моментів [5]. По-перше, все, що представлено в бутті або так чи інакше відкривається людині, завжди має зміст. До того ж цей зміст буденній людині встановити не дано принципово, що спонукає її постійно вибудовувати різноманітні припущення і теорії. Подруге, все, з чим стикається людина або природу і функції чого вона намагається осмислити чи “відкрити”, завжди на рівні інтерсуб’єктивного простору має безліч інтерпретаційних варіантів, жоден з яких принципово не відповідає істині чи дійсності. Підставою для відмінності інтерпретацій є рівень духовної досконалості або енергетичної потужності (зрілості) людини. По-третє, всі екзистенціали певним чином сполучені між собою, перетікають один в одного і ніколи не зводяться до понять. По-четверте, схильність буденної людини до розрізнення добра і зла та автоматичного визнання себе мірою всіх речей призводить до того, що людина неспростовно спотворює суть буття, власного існування та дійсності в цілому. П’ яте, кожен екзистенціал, користуючись формулою Ніцше, якщо не “вбиває” кожну конкретну людину, то робить її сильнішою, тобто спонукає до накопичення енергетичного потенціалу й духовного зростання.

Таким чином, аналіз феномена самотності дозволяє зробити висновок про те, що екзистенціали чоловічої і жіночої самотності виникають і змінюються разом з культурою. Уявлення про відмінності статей і пов’язані з ними норми поведінки виражаються у формі пояснень особливих якостей і обов’язків, переваг і обмежень, сутності, призначення, що властиві чоловічій і жіночій статі.