Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Екзистенційні грані суб’єктивності: свобода осмисленого «стояння у ніщо»

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
11
Мова: 
Українська
Оцінка: 
ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ГРАНІ СУБ’ЄКТИВНОСТІ: СВОБОДА ОСМИСЛЕНОГО «СТОЯННЯ У НІЩО»
 
Козачинська В. В.
 
Грані людської суб’єктивності експліковано через аналіз екзистенційного виміру ситуацій свободи та смисложиттєвого пошуку, що виявляють відкриту проективність способів здійснення суб’єктивності Утримуючи істотний запитальний потенціал осягнення сутнісноїспецифіки суб’єктивності, заданий ексцентричною позиціональністю (Г. Плеснер) екзистенційний статус зяяння («розламу») «поставленого в ніщо» суб’єкта виступає при цьому онтологічним підґрунтям свободи й пошуку смислу життя.
Ключові слова: суб’єктивність, свобода, смисложиттєвий пошук, екзистенція, природа людини, «ніщо» («ніщоження»).
Специфічна, напружено-суперечлива ситуація буття людини посеред сущого визначається дуальністю – «розламом», за Г Плеснером, – її «поставленого у ніщо» єства. Адже, «випадаючи» з еволюційного ряду, людська істота поєднує в собі «міф, свято, танок, спів, екстаз, любов, смерть, непомірність, війну..., афективність, невроз, безлад, випадковість» [1, с. 192], а отже – є переходом, відкритістю як «ціллю та призначенням обробки» для самої себе, зумовленою необхідністю відвойовувати умови існування у світу, що біологічно цілком слушно виступає «полем несподіванок» (А. Гелен).
Рефлексивність, свобода волі, історичність, «символізм», діяльність, моральність, трансцендування тощо – будь-який із феноменів не становитиме абсолютної підстави людської специфічності. Визначальним буде тільки спосіб, у який здійснюється людська суб’єктивність як «опосередковане, «подвійне» самовідношення буттєвості (відношення-до-відношення-до-буття), котре виконується парадоксально-дуалізуючим чином, провокуючи колізії між розумом та свободою» [2, с. 203]. З іншого боку, розглянувши антропологічні дослідження «до підвалин, аж до палеонтологічних розкопок,. треба визнати, що всі ці етапи об’єднуються одним прагненням – знайти в цьому житті, яким ми мусимо жити, певний живий смисл, і до того ж. смисл цілковитий, всеохоплюючий» [3, с. 42].
Звертаючись до вихідних граней людської суб’єктивності, вбачаємо завданням аналіз філософсько- антропологічних та екзистенційних експлікацій свободи та смисложиттєвого пошуку як таких, що виявляють відкриту проективність способів здійснення суб’єктивності. Метою статті є виявлення екзистенційної специфіки ситуацій свободи й пошуку смислу життя, онтологічно вкорінених у передзаданий ексцентричною позиціональністю (Г. Плесснер) статус «поставленого в ніщо» суб’єкта. Релевантне некласичній «нефіксованості» ситуації людського буття, поняття зяяння, «розламу» природи суб’єктивності вбачається при цьому таким, що утримує істотний запитальний потенціал осягнення її сутнісної специфіки.
Неусталена позиційність суб’єкта визначає, згідно з ідеями фундаторів знання про людину (А. Гелен, Г Плеснер, М. Шелер), проективність буттєвої ситуації відкритої світові «істоти, що мислить». Напружений статус суб’єктивності означується при цьому існуванням у гранично напруженому «пристрасному бажанні ніщо стати чимось», – свободою (М. Бердяєв, Ж. -П. Сартр). В екзистенційних та філософсько-антропологічних розмислах буттєвою підставою свободи є передзадана ексцентричною позиціональністю ситуація «ніщоження» суб’єкта. Так, у прагненні подолати «середину існування» наділена резервами надлишковості людина стикається, за Г Плеснером, із розривом («розламом») своєї природи. Відкритість світові породжує в єстві «тенденційної» істоти антиномії природної штучності, опосередкованої безпосередності й утопічного місцерозташування.
Звертаючись до специфіки людської психіки, німецький мислитель стверджує про виявлювану в ексцентричності фізико-духовну сутність людини: «Такі специфічні феномени, як, наприклад, сміх та плач,... виступають у поведінці як реакції на ті кордони, у які вписано людські вчинки, обумовлені властивою їм доцільністю й мовою. У цих феноменах як таких маніфестована здатність залучати у притаманний нам тип діяльності дещо. неспіввимірне за рахунок відмови від усталених форм регульованої поведінки. В цьому виявляється та основна риса людського буття, яку. охарактеризовано як ексцентрична позиціональність» [4, с. 19].
Зокрема, «як Я, що уможливлює повну зверненість живої системи до себе, людина, – стверджує Плеснер, – перебуває уже не в «тут»-»тепер», але «позаду» нього, позаду себе, як недоречна ніде, в ніщо, перетворена на ніщо, у просторово-часове ніде-ніколи. Вона спроможна переживати саму себе, а також свою недоречність і позачасовість як знаходження іззовні самої себе, оскільки людина є живою річчю, що більше не міститься лише в самій собі, але власне її «перебування у собі» є фундаментом її становища» [4, с. 254]. Разом із цим, як «Я, що осягає себе в повному зверненні, упізнає себе,. людина лишається зв’язаною своїм «тут»-»тепер», центром тотальної конвергенції навколишнього і власної плоті» [4, с. 254].
Отже, перехід від буття «всередині» власної плоті до буття за її межами виявляється для неї «неусувною двоаспектністю її екзистенції,. розламом її природи» [4, с. 255]. Сама психофізична єдність суб’єкта парадоксальним чином є «розламом, зяянням, порожнім переходом опосередкування,. рівним абсолютній двозначності і двоаспектності розрізнення плоті й душі» [4, с. 255]. Те, що людина «невідворотно тяжіє до ірреального у штучних формах своєї поведінки, – стверджує Плеснер, – має своїм засновком. конститутивну неврівноваженість її особливого роду позиційності» [4, с. 273]. Саме «екзистенційно мізерна» штучність вчинків, думок та мрій є, за Плеснером, найістотнішою ознакою буттєвих вимірів людини, вивищуючи їх до «замежової природі сфери і змикаючись там зі свободою» [4, с. 273].
Опір людини власній «утопійності-позачасовості» зумовлює, на думку Плеснера, проблематику специфічних ознак існування в колізії розламу – єдності, коли «ексцентрично організованій істоті. ще тільки належить зробити себе такою, якою вона уже є» [4, с. 268]. «Для того, щоб досягти рівноваги, – стверджує Плеснер, – людина стає істотою, що постійно прагне до нового. Вивищення, хибно абсолютизоване як прагнення життя до самосходження, є засобом компенсації людської недостатності» [4, с. 276]. Суб’єкт, невкоріненість якого, за Г. Плеснером, «дає йому усвідомленість власного ніщоження» [4,
Фото Капча