Екзистенційні грані суб’єктивності: свобода осмисленого «стояння у ніщо»

Поняттям свободи як «проективної» спроможності подолання наявної ситуації визначаються підстави ключового у структурі антропологічної експертизи смисложиттєвого пошуку [5]. Вибір будь-якого здійснення смислу виявлятиметься при цьому остаточним, виключаючи частину можливостей. К. Ясперс пов’язує «самопрояснювальну» миттєвість такого вибору з конкретною історичністю, що, на мить розщеплюючи буття на протилежності, жодним чином не збігається з урівнянням можливостей. Саме в таку миттєвість у людині зринає те, чим вона є, й закладене в ній піднімається у світло екзистенційної обов’язковості.

Ідеєю свободи волі означено, за О. Гьоффе, питання мети існування, або того, що саме є першорядною підставою людського співжиття – щастя чи свобода: «Оскільки... кожному надається воля влаштовувати щастя на свій власний розсуд, поняття щастя стає не те щоб недоречним, а зайвим; воно перетворюється на поняття свободи волевиявлення» [6, с. 192]. З добровільної «спільної відмови вбивати, грабувати чи переслідувати один одного, – стверджує О. Гьоффе, – виникає право на життя, власність, свободу віросповідання» як основні права людини, з яких випливають трансцендентальні інтереси умов людського виживання – збереження Я, власності і свободи [7, с. 33].

Здійснення смисложиттєвого пошуку зумовлює при цьому конкретну віднесеність реального буття до чогось зовнішнього й усвідомлення людиною цього. Якби я був деревом або твариною, життя набуло б для мене сенсу, зауважує А. Камю, – точніше, проблема сенсу зникла б зовсім, оскільки я став би частиною цього світу. В його вченні безпідставна свобода буттєвого здійснення визначає крайність «осмисленого творіння ніщо», де самий вияв божевільного герцю за здобуття права сказати: «Я хоч спробував... « з імовірністю провокує «лоботомію Макмерфі» («Хтось пролетів над зозулиним гніздом... «).

Сенс життя може виступати як процес «усередині життя» й спонука до «автентичного», або як смисл трансцендентний. С. Франк стверджує необхідність «вбудовуваності» трансцендентної щодо суб’єкта вищої цілі в окреме життя, безпосередній досвід та особистий смисл існування. Згідно з екзистенційним аналізом (В. Франкл), людина тяжіє до цінностей і орієнтується на смисл. Наполягаючи на відносності сенсу, В. Франкл розглядає три «заданості» людини середовищем: природні, психічні (детермінація вищих мисленнєвих характеристик) й соціокультурні умови.

Хоча ніхто ніколи не є абсолютно вільним, – а тому людська свобода, за В. Франклом, є свободою конечною, – людина здатна зайняти певну позицію щодо цих умов. Свідоме ставлення до життя, спрямоване на долання того, що більше не задовільняє індивіда, виявлятиме лінію «поведінки звільнення». Д. Леонтьєв, позначаючи полюси «фатального» завдання, розв’язуваного через діяльність, – з одного боку, чи притаманного кожному, в більшості випадків не усвідомлюваного, проте об’єктивно існуючого, – з іншого боку, убачає в концепції В. Франкла баланс між крайнощами: кожний може та має знайти сенс існування [5, с. 118].

Творчість Ж. -П. Сартра розкриває апофатичний характер людської суб’єктивності, природа якої є строго негативною й, з іншого боку, такою, що прагне до постійного самовизначення, віднайдення свого місця у світі, ніколи не будучи тотожною зі своїми наявними станами. Вихідну суперечність буття суб’єкта як наділеного свободою носія «ніщо» (адже свобода є можливістю «ніщо») тут задано самим уже зіткненням свідомості як буття-для-себе та об’єктно-речовою сферою буття-в-собі. Самоподолання як одна з буттєвих ситуацій суб’єктивності не усуває, втім, первинно заданої фактичності свідомості, яку слід подолати.

Ця суперечність, за французьким мислителем, визначає спосіб існування суб’єктивності та її антиномічний характер. Позбавлений завершеної сутності, індивід створює себе в безперервному самозапереченні. В цьому «негативному жесті» подолання усякого передзаданого досвіду полягає, на думку Сартра, базовий, негативний принцип неантизації у структурі суб’єктивності. Остання є розрізненням між наявним буттям та сферою свого суб’єктивного буття – екзистенції. Поряд зі структурною ознакою самозаперечення, характеристикою екзистенційного суб’єкта є його присутність у собі, логічно доповнювана фактичною заданістю буття-для- себе, оскільки проходження через різні стадії заперечення передбачає самототожність: суб’єкт залишається усе ж собою.

В «Бутті й ніщо» Ж. -П. Сартр стверджує, що рефлесивність мисленнєвого процесу вторинна, будучи своєрідним пізнанням того, що вже володіє особливим буттям. Адже не-наявне володіє таким само буттям, як і наявне, оскільки відсутність так само розкриває буття, адже не бути тут означає бути деінде. Те, що у свідомості є ніби змістовно онтологічним (відчуття, враження), набуто, на думку філософа, у процесі функціонування, який і становить «чисте для-себе-буття» свідомості, що до виявлення себе є нічим як «власною можливістю буття, його унікальною можливістю» [8, с. 138]. Свідомість, отже, як корелят ніщо не зводиться до пізнання, й у якості «порожньої інтенції», за твердженням Сартра, існує безпосередня, непозиційна свідомість, конститутивна щодо перцептивної, позиційної.

Існуючи на поверхні предметного буття-в-собі як його ніщоження, «отвір», несубстанційне буття свідомості заперечує, за Сартром, усе те, чим воно не є (проектуючи себе в майбутнє, воно не є тим, чим щойно було). «Ніщо, – стверджує філософ, – може бути неантизованим лише на тлі буття; якщо ніщо і може бути даним, то ані до, ані після буття, ані (якимось загальним чином) по той бік буття, але в самому ядрі буття, його осерді, як хробак» [8, с. 63]. Чиста безособистісна спонтанна активність свідомості як