Екзистенційні грані суб’єктивності: свобода осмисленого «стояння у ніщо»

Будучи невпинною втечею від предметностей свідомості, – «свободою від», – порожня свідомість «неантизує» щільність (позитивність) «надмірного» буття-в-собі й відтак сама постає відображеною у цілях, бажаннях і проектах нестачею. Щодо плинної, виявної у своєму функціонуванні царини буття ніщо питання, за думкою французького філософа, поставатиме наступним чином: «Має існувати якесь буття., властивістю якого є здатність неантизувати ніщо, підпирати його в бутті, безперервно підтримувати його в тому самому стані буття, через яке ніщо приходить до речей» [8, с. 64].

Саме таким є буття людини, що привносить у світ сумніви, заперечення, здатна «неантизувати» світ в уяві: «саме через людину крихкість приходить у буття, оскільки індивідуалізовані обмеження, які ми зауважили раніше, є передумовою крихкості: певне буття крихке, а не будь-яке буття, останнє перебуває поза усяким можливим руйнуванням» [8, с. 46]. Постійна можливість небуття всередині людини і поза нею обумовлює запитання про буття, при цьому небуття виконує організуючу функцію, адже те, чим буття буде з необхідністю, розуміється тільки на підставі того, чим воно не є, тобто «буття є це і поза цим – ніщо» [8, с. 41].

Приймаючи гайдеґерівську ідею постання людської реальності як раптового «виникнення буття в небутті», французький мислитель стверджує, що «ніщо може бути ніщо лише тоді, коли воно неантизує себе саме як ніщо світу; іншими словами, якщо у своїй неантизації воно виразно скеровує себе до світу, аби конституювати себе як відторгнення світу. Ніщо несе буття у своєму осерді» [8, с. 59]. Природа неантизованого ніщо визначає засадничість людської здатності до свободи, редукованої до заперечення. Саме здатність до ніщоження, розриву в уяві з речовинним світом є, за Сартром, найістотнішою ознакою людського існування – позбавленою субстанційності свободою, активністю, творчістю.

Індивід тлумачиться Сартром як такий, що створює себе у самозапереченні. Як чиста негативна діяльність, свобода людини «не може бути чимось іншим, – стверджує філософ, – ніж цією неантизацією» [8, с. 606]. Не будучи сутнісною властивістю людини, – адже її буття є «свободо-буттям», «приреченим бути вільним», – справжня свобода, як «чисте для-себе-буття», уникає свого буття як сутності, існуючи понад нею, понад причинами й мотивами [8, с. 606]. У дійсності ж людина схильна вважати їх об’єктивними. Ба більше, на практиці, за уявленням філософа, ми стикаємось не з інтенційною (незумовленою нічим) свободою, а з обтяженими обставинами проявами буття-в-собі. Саме через виявне у дії рефлективне cogito людина усвідомлює свободу як обтяжену необхідністю, формами її здійснення тощо.

Людське буття, в такий спосіб, утримує в собі горизонт можливостей, які, за Сартром, означують його темпоральну структуру: «Для-себе самим фактом самозаперечення є часовим. Жоден із... вимірів не володіє онтологічним пріоритетом над іншими, жоден з них не може існувати без двох інших. Однак Теперішнє – заглиблення небуття, необхідне для синтетичної тотальної форми Часовості» [9, с. 82]. В невибувному коливанні свідомості між минулим та майбутнім убачається суперечність суб’єктивності, яка навіть у щирості піддається схильності до «самообману» («марної віри»), прагнучи вгамувати почуття туги, коли людина «в нещирості приховує істину саме від себе. Отже, дуалізму того, хто обманює, й того, кого обманюють, тут не існує. Нещирість, навпаки, містить у собі єдність однієї свідомості» [8, с. 99].

Подібним чином, як зазначає В. Лях, конструюється в сартрівському вченні й шерег інших просякнутих апріорними, дорефлективними структурами свідомості онтологічних моделей поведінки, таких, як проект, вибір, темпоралізація тощо. Маючи в підґрунті «нижчу» від раціональних форм освоєння дійсності свідомість, – своєрідний «поклик буття», – зазначені екзистенціали визначають можливість існування, яке є виявленням первісного, фундаментального проекту людського буття» [10, с. 77]. Тож, екзистенційна свобода вибору не має нічого спільного з раціонально визначеною мотивацією. Похідні від тотожної людському існуванню свободи, сартрівські екзистенціали так само абсолютно позбавлені усякої зумовленості.

Для того, щоб зняти сумніви щодо того, наскільки автентичним є конкретний вибір, Сартр пропонує застосовувати екзистенційний психоаналіз, аналітична процедура якого стосується способу людського існування: «психоаналіз емпіричний намагається визначити комплекс, сама назва якого свідчить про полівалентність усіх значень, що відсилають до нього. Психоаналіз екзистенціальний намагається визначити первісний вибір» [8, с. 773]. Передбачаючи повернення «до якоїсь первісної інтенції буття, до базового проекту, життєвої першооснови, – зауважує В. Лях, – такий психоаналіз є спробою виявити соціально зумовлені деформації людської поведінки, що постають відхиленням людського існування» [10, с. 78]. Попри пасивні вимоги, що можуть впливати на здійснення вибору, індивід, прийшовши зрештою до «першопроекту», буде змушений визнати: «Я тут вирішую сам – без виправдання і без вибачення» [8, с. 87].

Отже, будучи первинно чимось недосконалим, людська реальність виступає у творчості Ж. -П. Сартра як неповнота, що спонукає свідомість повсякчас прагнути до абсолютної згоди із собою, як рефлексивне cogito до тотожності з буттям-у-собі. Витлумачуючись французьким філософом як «ніщоження» та свобода, що розкриває притаманне структурі для-себе існування в якості можливого, яке передує її актуальному буттю, – тому справжнім буттям є свобода, – свідомість людини, за Сартром, має суперечливу, «розщеплену» природу, а людське буття існує як незавершене, відкрите, що, проектуючи себе в майбутнє, водночас постійно неантизує себе.

Таким чином, у філософсько-антропологічній та екзистенційній рефлексії ХХ ст. екзистенційні грані людської суб’єктивності експліковано в ситуаціях свободи та смисложиттєвого пошуку, що виявляють відкриту проективність способів здійснення суб’єктивності. Онтологічним підґрунтям свободи й пошуку смислу життя є самий уже передзаданий ексцентричною позиціональністю (Г. Плеснер) екзистенційний статус «поставленого в ніщо» суб’єкта. При цьому релевантне некласичній «нефіксованості» ситуації людини у світі поняття «розламу» природи суб’єктивності постає наділеним істотним методологічним потенціалом осягнення її сутнісної специфіки.