Екзистенційний вимір українського модернізму: І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко

В цьому контексті екзистенційні виміри творчості І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка розглядаються лише як важливий доказ наявності в Україні власної української літературної течії модернізму, адже всеосяжний інтерес до різноманітних, в тому числі нетипових проявів людської суб’єктивності – чи не найпримітніша її ознака. Однак парадокс полягає в тому, що ставлення власне І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка до сучасних їм проявів модернізму в українській літературі було далеко не таким однозначним.

Тут можна згадати і хрестоматійний вірш І. Франка «Декадент» та полеміку з В. Щуратом, що проявилася у рішучому відкиданні тези про декадентські настрої у поетичній збірці «Зів’яле листя», і «новороматизм» Лесі Українки, який вона значною мірою протиставляла негативним тенденціям українського модернізму, і, нарешті, промовисті характеристики українського модернізму, які дає В. Винниченко у статті «Спо стереження непрофесіонала. Марксізм і мистецтво»: «Хто такі. більшість сучасних письменників? Се – переважно люди., які просякли способом думання пануючих. А порядок сей, ся фатальність такі безперспективні, такі обмежені, нудні, так давлять живу душу, що не дивно, коли найбільш чулі стогнуть, бунтують ся і кленуть Фатум. У нас, в українців, правда, таких бунтарів мало. Наші «шляхотні, поранкові, поетично-зажурені» і всякі инчі самотники задовольняють ся поганесеньким ряденцем, яким обгортають свої мимоволі демократичні постаті... Скільки є змоги, вони фарбують свої ряденця в романтичні, демонічні, сатанистичні, «символістичні» кольорі, але то так убого і смішно виглядає, що соромно стає навіть за сі демонизми та самотности» [2, с. 428].

Все це примушує дослідників часто-густо вдаватися до карколомних кульбітів на кшталт різного роду «неусвідомлюваної» належності І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка до українського модернізму або ж «належності через заперечення», однак такі намагання, на жаль, часто грішать науковою недобросовісністю. Так, Т. Гундорова у своїй монографії «ПроЯвлення Слова. « двічі звертається до знакової цитати з програмної статті І. Франка «Інтернаціоналізм та націоналізм в сучасних літературах», в якій він характеризує сучасні йому явища модернізму, але обидва рази подає її в такому контексті, виходячи з якого у читача може скластися враження, що І. Франко був прихильником панування в добу модернізму так званої «літературної моди» [5, с. 213] і що одним із таких модних захоплень українського модернізму, які він гаряче підтримував, був Ф. Ніцше, якого нібито сам І. Франко вніс до «модерного українського канону» [5, с. 151], в якому він, на думку Т Гундорової, посів місце нового «батька» (в термінології фройдизму), змінивши собою Т Шевченка. Щоб прояснити справжній смисл міркувань І. Франка, наведемо згаданий фрагмент із його статті повністю: «Хто не одягнений по остатній паризькій моді, той не має доступу до салону: хто не пише в дусі Ніцше, не йде за слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той не писатель, не варт доброго слова. Є пересада в тім наріканні, та є й зерно правди. Ще не видумано такої літературної формули ані такої моди, що могла би вчинити зайвим талант. Продукція писарських машинок, хоч би й найновішої конструкції, все ще не є літературою, – а бездарність, удрапована в філософію всіх песимістів та «надчоловіків», у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту. В своїй суті ті моди чи «літературні течії» є рефлексами тих духових настроїв, які викликає розвій сучасної емансипаційної боротьби – з одного боку, соціальної, боротьби покривджених і упосліджених робочих мас за ідеал соціальної рівності і справедливості, а з другого боку – боротьби в сфері релігії і моралі між старою клерикальною традицією і новими критичними та гуманістичними напрямами (курсив мій. – О. Ш.) « [15, с. 35]. Отже, цілком очевидно, що в даному разі І. Франко навпаки застерігає молодих українських літераторів від сліпого копіювання «літературної моди» – проблематики та стилістики згаданих авторів, говорить про необхідність вміння бачити за демонічними шатами нових літературних течій реальні соціальні проблеми, настрої та контроверзи, адже, як ми побачимо далі, цей сатанистський антураж часто-густо є вторинним відносно згаданої «емансипаційної боротьби».

Разом з тим, в даному контексті хочеться звернути увагу на влучну характеристику ранньої творчості В. Винниченка, зроблену С. Павличко: «За всіх недоліків, оповідання Винниченка з їхніми брутальними сценами, людьми дна, відкритістю до сексуальності, навіть фізіології, характерами, написаними грубими, але сильними мазками, належали новій епосі. Пронизливий реалізм, навіть натуралізм звучав модерніше за мелодраматичну, псевдо поетичну, знуджену «модерну», яка самоповторювалася, так і не знайшовши своєї теми» [12, с. 130]. Надзвичайно важливо, що в даному разі оцінка, дана С. Павличко співпадає з враженнями від ранньої творчості В. Винниченка його старших сучасників І. Франка та Лесі Українки. Саме таким, «модернішим» за український