Екзистенційний вимір українського модернізму: І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко

Втім процес усвідомлення себе людиною в якості самодостатньої та неповторної творчої особистості, що розпочався ще за доби Відродження, вже був невідворотним і зрештою знайшов своє повноцінне втілення у чи не найсуперечливішому феномені модерного філософського та мистецького мислення – Романтизмі. Саме «... в романтизмі досягає кульмінації процес розвитку... свідомості в бік індивідуалізму, суб’єктивізму. Це був своєрідний підсумок гуманістичного перевороту, що розпочався в епоху Відродження, який поставив в центр Всесвіту замість божественної сутності – людину, тому суб’єктивізм романтиків мав двоякий сенс: індивідуалістичний та гуманістичний.. Сааме суб’єктивізм привів романтиків до їх найважливішого художнього відкриття – незалежної самоцінної людської особистості з її неповторним внутрішнім світом» [10, с. 95].

Цей поворот активізує становлення екзистенційної проблематики принципово нового типу, адже усвідомлення людиною себе як неповторної особистості з необхідністю пов’язане з осягненням власної творчої природи, а це своєю чергою тягне за собою необхідність утвердження власної творчої та особистісної свободи всупереч авторитету бога. Однак, безумовно, така криза «втрати абсолюту» не проходить для людини безболісно, породжуючи відчуття тривоги, страху, покинутості напризволяще перед обличчям порожнього і байдужого Всесвіту, тобто всі ті «екзистенціали», які згодом стануть наріжними для філософії атеїстичного екзистенціалізму. Саме тому відомий дослідник екзистенційної філософії І. Гарін мав усі підстави наголошувати: «... дух романтизму... був вірністю власній особистості, відсутністю регламенту для свободи. В цьому сенсі романтизм – ранній екзистенціалізм» [3, с. 26]. Та й самі атеїстичні екзистенціалісти ніколи не заперечували свого зв’язку з романтичною традицією, переосмислюючи її у власних філософських пошуках.

Втім, говорячи про Романтизм, на жаль, не слід забувати про його часом вкрай суперечливий і непослідовний характер, що поєднував затяте богоборство і навіть демонізм одних його представників із не менш затятою містичною екзальтацією к’єкегорівських «стрибків у віру» інших. Однак, не слід покладати вину за такий стан справ на самих романтиків. Як зазначає відомий фахівець в галузі цивілізаційного аналізу Олександр Шморгун, проблема полягає в тому, що, попри свою виразну духовну спадкоємність по відношенню до європейського Ренесансу, романтизм вже не мав достатнього простору для свого вільного розвитку. Адже якщо Ренесанс виникає у виснаженій епідеміями та голодом середньовічній Європі, яка на той момент була фактично світовою периферією і не мала чого запропонувати в якості світоглядної альтернативи, то Романтизм був змушений переживати процес свого становлення фактично в період розквіту буржуазного класичного капіталізму, до якого він був духовно опозиційним [17]. Саме це, а не якась ущербність романтизму самого по собі, як це часто подається в сучасних дослідженнях, пояснює зокрема і загальновідомі крайнощі романтичного індивідуалізму, що отримали назву «дендізму». Адже не випадково батьківщиною «дендізму « була Англія – форпост розвиненого капіталізму з усіма його потворними цивілізаційними проявами, які потім, вже у ХХ столітті отримають назву «мегамашини».

Втім, про те, що вищезгадані індивідуалістичний та гуманістичний виміри романтизму є одночасно в чомусь і взаємосуперечливими, свідчать і роздуми А. Камю в його програмній праці «Людина бунтівна»: «Романтизм показав, – пише французький мислитель, що бунт певною мірою пов’язаний з дендізмом. Один із його напрямків – епатаж. Але у надрах самого романтизму безплідність такої позиції не сховається від очей деяких бунтарів. Між племінником Рамо та «завойовниками» (назва раннього філософського роману представника французького атеїстичного екзистенціалізму А. Мальро – О. Ш.) ХХ століття Байрон та Шеллі. б’ються за свободу. Вони теж демонструють себе, але на інший лад. Поступово бунт переходить від епатажу до дії, котра скоро підкорить його собі цілком» [9, с. 109, 110]. Йдеться про участь Дж. Г. Байрона у національно-визвольній війні у Греції та політичну діяльність П. Б. Шеллі (в якій далеко не останнє місце займала пропаганда атеїзму) та його участь у національно-визвольних рухах спочатку в Ірландії, а потім в Італії.

Невипадково саме цими романтичними екзистенційними ідеалами надихалась національно- визвольна боротьба європейської Весни народів, що поруч з небаченими раніше типами творчого індивідуалізму породила і принципово новий тип людської спільноти, об’єднаної насамперед вищими гуманістичними духовними мотиваціями, яка отримала назву «народ». Адже під поняттям «народ» Й. Фіхте, Ж. Мішлє, Дж. Мадзіні та інші представники романтичної історіософії розуміли уже не селянство, як це було раніше, а найактивнішу творчо-консолідовану меншість нації, без якої неможливе здійснення пасіонарного пориву до реалізації національних інтересів.

Що ж до України, то, залишаючись в ХІХ столітті, як і решта Східної Європи, і Росія ще дуже далекою від становлення відносин розвиненого капіталізму, вона в силу свого периферійного статусу стала однією із арен романтичного духовного ренесансу, про що, зокрема, яскраво свідчить творчість Т. Шевченка з усіма притаманними йому богоборськими інтенціями, які й досі часто-густо викликають в українських дослідників в кращому разі нерозуміння, а і гіршому – намагання їх за будь-яку ціну нівелювати [6]. В ситуації ж духовної та фізичної окупації Російською імперією актуальність творення особливого типу екзистенційного патріотизму зберігалася постійно, і зв’язок із традиціями романтизму часів Весни народів тут багато в чому був міцніший, ніж у Західній Європі.

Отже, повертаючись до творчості І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка, можемо підсумувати, що саме наявність в ній яскраво вираженого екзистенційного виміру свідчить про її безпосередній зв’язок з усіма вищеописаними процесами становлення екзистенційної проблематики у парадигмі модерного філософування, на відміну від більшості представників літератури українського модернізму, що наслідували цю традицію у європейських літераторів доби fin de siècle, які самі часто виступали вторинними відносно першовитоків, причому надзвичайно важливий аспект екзистенційного патріотичного єднання в ім’я національного та соціального визволення часто-густо втрачався. Особливо актуалізує ретельне дослідження екзистенційних ідей у творчості І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка й те, що пізніше, уже у ХХ столітті під час другої світової війни німецькі та французькі екзистенціалісти також зіткнуться з необхідністю творення національно- патріотичного екзистенційного світогляду [16]. Дуже на часі, на мій погляд, проблема творення такого світогляду і в сьогоднішній Україні, в чому досвід наших видатних співвітчизників у конструктивному порівнянні та взаємодоповненні з європейською екзистенційною традицією міг би виявитись неоціненним – але це вже тема окремої розвідки.