Екзистенційний вимір українського модернізму: І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

модернізм, побачив його І. Франко у своєму загальновідомому відгуку: «І відкіля ти такий узявся?... Серед млявої, тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонованої та безталанної генерації сучасних українських письменників (курсив мій. – О. Ш.) раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості» [14, с. 715-716]. Леся Українка у своїй незакінченій публіцистичній статті про В. Винниченка (яка з цензурних міркувань не була вміщена у 12-томне «повне» зібрання її творів, що вийшло за радянських часів) наголошує, що її з ним поєднує дещо більше, ніж просто обов’язок літературного критика по відношенню до молодого автора. Вона говорить про себе як про його «старшого товариша по літературі», що нерозривно пов’язав долю своєї душі з долею тієї категорії літератури, до якої він належить разом із розглядуваним автором (курсив мій. – О. Ш.) і до якої, тому, приглядається особливо пильно, особливо тривожно. Кожний новий талант є для нього «рятівним», кожна хвиля макулатури загрожує загибеллю – марно і соромно благати про допомогу з таких хвиль, але природно радіти, коли можеш забути про них!.. « [11, с. 280]. Йдеться про «новоромантизм» – напрямок, з яким ідентифікувала себе Леся Українка. І навряд чи можна вважати простим збігом те, що саме в статті про В. Винниченка і в контексті його ранньої творчості Леся Українка, можливо, з найбільшою повнотою викладає своє бачення того, якою є і має бути література новоромантизму. Але не є простим збігом і те, що саме І. Франко та Леся Українка першими помітили цей випереджаючий характер творчості В. Винниченка, адже вони самі так само випереджали свій час, і про їхню творчість з не меншою правотою можна було б сказати, що вона модерніша за сучасний їм український модернізм.

Чим же пояснюється цей феномен? На моє глибоке переконання, саме наявність у творчості І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка глибинної екзистенційної проблематики надає їй більш універсально світоглядного та загальнолюдськи значимого характеру, який в цілому все ж таки був не властивий для української літератури fin de siècle. Однак, проблема полягає в тому, що українським дослідникам досі не вдалося як слід визначитися з тим, що ж вони, власне, розуміють під поняттям «екзистенційного» в українській культурі.

Так, С. Павличко розглядає екзистенціалізм надто вузько – лише як літературну течію початку ХХ століття, яка викликала певний інтерес в українців, оскільки була їм в чомусь ідейно близькою. Наводячи у своїй монографії «Дискурс модернізму в українській літературі» ряд надзвичайно цікавих фактів та маловідомих досліджень, зокрема Ю. Шевельова та В. Петрова, вона обмежується лише суто літературним розглядом екзистенціалізму, не торкаючись його філософського підґрунтя, що, на мій погляд, рівноцінно дослідженню айсбергу шляхом огляду його верхівки.

Що ж до Т. Гундорової, то у неї, навпаки, екзистенційний вимір, або в її термінології «екзитсенціяльний дискурс» трактується надзвичайно широко і поняття «екзистенційне» можна зустріти у найрізноманітніших комбінаціях з іншою літературознавчою та філософською термінологією. Так, характеризуючи екзистенційні виміри в творчості Лесі Українки, Т. Гундорова зазначає: «... екзистенціалізм, і гуманітаризм, і християнство стають складниками її (Лесі Українки. – О. Ш.) неоромантичної концепції. Екзистенційно зрівнюючи творчість із «кінцевим словом» і «словом-яке-звільнює», Леся Українка закладала основи нового образотворення... Екзистенційне розуміння слова як чогось такого, що витягує людину з небуття і переборює його, а також уявлення про трансцендентну природу мовлення характеризують особливу новоромантичну концепцію словесної творчости Лесі Українки» [5, с. 395, 396, 397]. Говорячи ж про «екзистенціяльний дискурс» у творах В. Винниченка, авторка висновує наступне: «Екзистенціяльний дискурс Винниченка прикметний передусім увагою до таких людських властивостей, як жорстокість, образа, лицемірство, загалом імморальність, маскована під моральність» [5, с. 302]. Таким чином, авторка посилається на екзистенційні виміри в самих різних контекстах, довільно ототожнюючи релігійно- екзистенційну та герменевтичну проблематику з атеїстично-екзистенційною, у випадку ж звернення до творчості В. Винниченка можна говорити швидше про класично літературознавче вживання поняття «екзитсенціяльного дискурсу», і все це, звісно ж, вносить мало ясності в досліджувану проблему.

Отже, екзистенційні виміри творчості І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка свідчать про їх належність до українського модернізму, а до українського модернізму творчість І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка належить, тому що в ній наявні екзистенційні виміри. Як вирватися із цього зачарованого кола пояснення одного не до кінця проясненого поняття через інше таке саме? На моє глибоке переконання, єдиний шлях до цього – спробувати розглянути творчість І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка не у вузькому контексті мистецької течії модернізму кінця ХІХ – початку ХХ століття, а з точки зору проблемного поля філософії доби Модерну, яка врешті- решт і стала підґрунтям для мистецтва модернізму.

У філософії ж доба Модерну ознаменувалась потужними світоглядними зрушеннями, а зрештою і принциповою зміною способу філософування як такого. Як слушно зазначають О. Грицанов, М. Можейко, та В. Абушенко у статті «Модернізм» в енциклопедії «Історія філософії»: «Модернізм – некласичний