Естетичне як соціокультурний феномен (філософсько-історичний аналіз)

 Передвісниками розуміння естетичного не тільки як чуттєвого сприймання, відчуття, але і як всезагального і необхідного у ставленні суб’єкта до дійсності стали давньогрецькі філософи Платон та Аристотель. Головні зусилля Платон зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального (“краси” загалом, “мужності”, “добра” тощо). Завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу, він розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею (“ейдос”). Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, а чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Вища ідея у Платона – це ідея абсолютного Блага, джерело істини, краси й гармонії. Ідея прекрасного у Платона є немов би провісницею естетичного. Сам Платон чітко не визначає прекрасне, проте воно для нього – це, передусім, дещо надзвичайно об’ємне за своїм змістом. Власне, воно – це “сутність”, це “ідея”. У діалогах „Тімей”, „Філеб” і „Бенкет” Платон намагається визначити якомога більше ознак прекрасного, водночас розробляє своєрідну „сходинку краси”: спираючись на людські почуття, врода “рухається” від краси окремих тіл до ідеї красивого тіла загалом, від тілесної краси до краси духовної. 

У дисертації показано, що на відміну від Платона, Аристотелівське розуміння естетичного ґрунтувалось на визнанні лише однієї реальності, яка має у нього подвійний характер, оскільки в кожній речі є її образ і форма. Невизначеності матерії у Аристотеля протистоїть визначеність форми. У Аристотеля розуміння естетичного перетинається з філософським його осягненням. Адже неможливо зрозуміти сутність мистецтва, ігноруючи його естетичну природу, зв’язок із красою, ідеалом. Цей ціннісний аспект, на думку філософа, впроваджує дослідження мистецтва в сферу філософії. Як правило, на практиці естетика виступає як визначена філософія мистецтва. Поза нею не може скластися ціннісне відношення людини до світу. Отже, з одного боку стоїть визначена реальність, породжена сприйманням, а з другого – естетичний ідеал, що є наслідком суб’єктивних уявлень людини про прекрасне. Такі елементи структури естетичної свідомості, як споглядання, сприймання, переживання, емоції, почуття, насолода формують чуттєве ставлення людини до світу. Взаємозв’язок цих елементів свідчить про системність і структурність естетичної свідомості. В естетичній свідомості значну роль відіграє пам’ять про естетичне як його вище вираження. 

У третьому розділі – „Проблема естетичного у філософії середніх віків” – охарактеризовано історичні, політичні, економічні та соціокультурні передумови зміни парадигми аналізу естетичного, причини “переходу” від “природо відповідного” до “божественного” розуміння естетичного. Зазначено, що криза античного світогляду, пов’язана з неможливістю пояснити світ у парадигмі “природо відповідності”, спричинила тлумачення як символу „невидимої реальності”. Прекрасне визначається як “щось незриме, що стає зримим”, що дає насолоду кожному, хто його розглядає. Художник при цьому трактується як посередник між божественим Логосом і людьми. Особлива увага приділяється релігійному змістові образотворчих мистецтв, що наділяються такими основними функціями, як просвіта неписьменних, увічнення історичних подій, естетизація культових споруд. Красу архітектури вбачають не в архітектурно-конструктивних рішеннях та елементах, а, насамперед, у прикрасі храму (інкрустації, розписі, вітражах, декоративно-прикладному мистецтві). 

Одним із перших філософів, хто виокремив сферу чуттєвого пізнання і увиразнив її поряд з пізнанням розумовим і тим самим розпочав “новий етап” у розумінні естетичного, був П’єр Абеляр. Він підкреслював, що знання людини є знання про одиничні речі, яким притаманне реальне існування. Саме в процесі чуттєвого пізнання і виникають універсалії, що існують тільки в розумі людини і є загальними поняттями, вираженими в словах. Вагому роль у розумінні естетичного в епоху середньовіччя відіграла Абелярова діалектика, яка ґрунтувалася на трьох основних положеннях: по-перше, на сумніві, який поширюється серед іншого і на священні авторитети (проте не на саме Писання); по-друге, на максимальній самостійності філософа-дослідника; по-третє, на його вільному і критичному ставленні до теологічної проблематики. Абелярова діалектика разом з негативною діалектикою „Ареопагітиків” сприяла тому, що естетичний процес набував тектонічної форми свого прояву, що його суперечності розв’язувалися у формі ідеального конструювання особливого просторово-часового континууму, з’єднання кількості (неперервності) простору з якістю (розмаїттям) часу його побудови. Отже, буття естетичного для середньовічної людини – це її існування у просторі, який завжди виявлявся співбуттям часу. У Фоми Аквінського, як і у Аристотеля, форма визначає не тільки пізнавальне ставлення людини до світу, але і його естетичне сприйняття, оскільки умовою