Етнографо-статистичні дослідження Павла Чубинського з позицій суспільної географії

Поліський тип українців, зазначає П. Чубинський, сформувався на поліських ландшафтах, в оточенні суцільних лісів та боліт, що не могло не відбитися на способі життя, заняттях та характерних рисах їх мешканців. Цей тип поширений на територіях сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Чернігівської областей (їх поліських районах). Сюди входить також т.зв. Підляшшя — частина Сідлецької та Гродненської областей тодішньої Білорусі. Своєрідний комплекс природних умов — низинний рельєф, надмірне зволоження, густа річкова мережа, дрімучі ліси та болота, що займали тоді в багатьох районах 60–80 % землі, — спричинили до певної замкненості цієї території, відсталості в побуті та господарському розвиткові її жителів. 

У поліщуків переважали курні хати, основне знаряддя обробітку ґрунту — соха, а тяглова сила — лише коні. Головне заняття населення — лісообробка, одночасно люди з великим бажанням обробляли кожен клаптик землі. Клімат та особливості рельєфу, на думку дослідника, позначилися на фізіономії людей: поліщуки низькорослі, худорляві, переважно блондини; через несприятливі природні та побутові умови — хворобливі. Порівняно з іншими типами українців мова у них своєрідна, особливо великі відмінності у фонетиці. 

До подільсько-галицького типу українців Чубинський відносив жителів, що населяли теперішні подільські області — Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, крім крайніх північних районів, Галичину, західну Волинь та Холмську Русь. Це порівняно підвищена горбиста рівнина, покрита родючими ґрунтами, особливо на Поділлі, лісистість тут значно менша, ніж на Поліссі. Основне заняття населення — скотарство та землеробство, тяглова сила — воли, а також коні. Господарська забудова, обладнання житла, знаряддя праці мало відрізняються від власне українського типу. Щодо мови, то подільсько-галицький тип є своєрідним, виділяється як окреме наріччя, тут спостерігаються значні відмінності у граматиці, вживаються такі форми, яких немає в інших типах. Мешканці цього краю, зазначав дослідник, в історичному плані зазнали негативного впливу Заходу, тут сильним був гніт кріпосного права. Це відбилося на їх ментальності. Люди відчувають себе приниженими, низько кланяються, в них менше виражене відчуття власної гідностi, спостерігається великий вплив церкви — настільки великий, що замість національності в багатьох випадках народ називав свою релігійну приналежність. Це особливо було характерним для Холмської Русі та Західної Волині. Їх солідарність з іншими українцями була дуже мала. 

Оцінюючи загалом із сучасних суспільно-географічних позицій типізацію українського населення, проведену П.Чубинським, слід зазначити як позитивне, що ним вперше були науково обґрунтовані територіальні відмінності історично сформованого цілісного українського етносу. В основу виділення типів були покладені: детермінованість етнічних особливостей населення та його соціально-економічного розвитку природними умовами, рівень адаптації людей до географічного середовища та вплив інших етносів. Дослідник показав величезне розмаїття українського народу, його духовне багатство, високу, як на той час, культуру побуту та особливості господарювання. Характерним для кожного з типів українців є високий рівень адаптації до природно-ландшафтного середовища, раціональне використання природно-географічних чинників у суспільно-господарському розвитку, причинна зумовленість і взаємозв’язок матеріальної та духовної культури. 

Виявлення територіальних відмінностей українського етносу, його типізація не протиставлялися концепції автора щодо суспільно-територіальної та історичної цілісності українців, а, навпаки, стверджували її. У процесі регіональних досліджень активно, цілеспрямовано і послідовно відстоювалася позиція національного самовираження та самоутвердження української людності (хоча з певними специфічними рисами на різних теренах). 

Достеменно відбиваючи та аналізуючи вплив природно-географічних чинників на формування українського етносу, П. Чубинський приходить до висновку про існування “цілісної природної системи північного басейну Чорного та Азовського морів з помірним кліматом, переважаючими родючими ґрунтами, що сприяють землеробству” (с. 468), як певної географічної визначеності, що стала важливим підґрунтям для виокремлення України (за висловом Степана Рудницького) як геополітичної реальності, з чіткими природними, етнічними, культурними та економічними кордонами. Це послужило і має служити надалі основою для досліджень України та українства в історичному, географічному, економічному та інших аспектах, наукового обґрунтування побудови фундаменту національної держави. 

Дослідження територіально-етнічних та суспільно-господарських відмінностей українців має велику науково-методичну та практичну цінність з огляду на сучасні проблеми суспільно-географічного та економічного районування України, вироблення виваженої регіональної політики в державі. Процес районування, зокрема суспільно-географічного, є надто складним, він пов’язаний з аналізом численних чинників, визначенням принципів, розробкою критеріїв та найважливіших показників структуризації суспільної діяльності людей. 

Щоб забезпечити об’єктивність, всебічний підхід, комплексність та практичну спрямованість виділених районів, крім численних природних та соціально-економічних чинників, важливо враховувати спадкоємність розвитку етносу, відмінності в характері освоєння різних територій, менталітеті їх мешканців. Аналізуючи сучасний рівень географічного поділу праці, розвиток та розміщення матеріального виробництва і розселення як основу районування, слід брати до уваги наявність певних специфічних рис даних процесів, що склалися здавна в різних регіонах України. Ці відмінності зумовлені як природно-географічними чинниками, так і суспільно-історичними обставинами, які впродовж тривалого періоду впливали на господарський розвиток та функціональну значимість тих чи інших територій. 

У зв’язку з цим можуть бути використані методичні підходи та конкретні розробки Павла Чубинського щодо типізації українського населення за етнічними особливостями, рівнем суспільно-господарського розвитку різних українських земель. Виявлені ним принципи типізації населення, закономірності розміщення основних типів, їх докладна характеристика та окреслені межі проживання є не тільки важливими чинниками районоутворення, але й суттєвим науковим інструментарієм при виділенні мережі сучасних суспільно-географічних районів. 

Ідея Павла Чубинського про детермінованість відмінностей етнічних рис українського населення, способів його господарювання, рівнів матеріальної та духовної культури природними умовами, топографічними особливостями різних місцевостей, характером пристосування до середовища є вагомим підґрунтям дальшого розвитку одного з важливих напрямів суспільно-географічних досліджень — еколого-географічного. 

При виявленні закономірностей формування екологічної ситуації, аналізі її сучасного стану в тих чи інших регіонах України, розробці напрямів раціонального природокористування, особливо у сфері сільськогосподарського виробництва, охорони навколишнього середовища, має бути використаний багатий традиційний досвід українців щодо взаємин людини з природою, високої культури землеробства, освоєння природних багатств, уміння зберегти своєрідність ландшафтів. 

Для кожної етнічної території України, зокрема Волині, Слобідської України, Галичини, Поділля, Буковини, Запоріжжя тощо, були притаманні специфічне, найбільш доцільне використання природно-географічних даних у розселенні та господарській діяльності людей, розвитку та розміщенні об’єктів виробництва, громадських та культурних споруд, високий рівень пристосування до навколишнього середовища. Гармонія стосунків людини з природою, постійна екологізація виробництва, умов життя та поведінки людей забезпечували гомеостаз освоєних земель, збереження їх неповторності, своєрідну господарсько-функціональну роль по відношенню до інших регіонів. 

Зібрані та описані Чубинським матеріали, що характеризують виняткову спостережливість українців щодо небесних світил, атмосферних явищ, глибокі знання рослинного і тваринного світу, звичаї та обряди, народний світогляд, де тісно пов’язуються з природою побут, суспільно-родинне життя, господарська діяльність людей, є неоціненним науковим доробком, в якому синтезуються вироблені віками способи та форми природокористування, чисельні пристосувальні механізми та господарські заходи, що забезпечували стабільність і підтримку якості навколишнього середовища, відтворення природних ресурсів, — підвищення родючості ґрунтів, відновлення рибних запасів, продуктивності лісів тощо. Усе це може бути використане при вирішенні сучасних еколого-географічних проблем, виробленні напрямів охорони середовища проживання людей, збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання. 

Розроблена Павлом Чубинським типізація українського населення та характеристика основних його типів становить велику наукову цінність в контексті розвитку важливого складника суспільної географії — медичної географії. Це особливо виразно простежується на прикладі аналізу поліського типу українців. Автор наголошує, що через несприятливі природні умови, зокрема надмірне зволоження, високу лісистість та велику заболоченість поліських ландшафтів, мешканці цього краю низькорослі, худорляві, переважно блондини, порівняно з іншими типами українців — хворобливі. Не абсолютизуючи наведені риси поліщуків, не переносячи їх характерні ознаки, виділені дослідником, на мешканців інших заліснених територій, варто зазначити, що автор загалом об’єктивно оцінив вплив природного середовища та географічного положення місцевості на формування особистості людини, її фізіологію та стан здоров’я. Зібраний ним багатий аналітичний матеріал може бути використаний у наш час для виявлення факторів, що впливають на санітарно-епідемічний стан у різних регіонах України та здоров’я населення, і, навпаки, визначення характерних рис природного та соціально-економічного середовища, що зумовлюють їх медичне використання. 

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що етнографо-статистичні дослідження української території, проведені Павлом Чубинським або за його безпосередньою участю, свідчать, що його заслуги в розвитку суспільної географії, географічному українознавстві незаперечні. Цілеспрямований, багатогранний доскіпливий дослідник, енциклопедист у сфері етнографії українського народу, він зумів з наукових позицій залучити географічні аспекти у вивченні населення та господарського розвитку українських територій. Він довів, що український етнос, незважаючи на його певні територіальні відмінності, сформувався у межах єдиної національної території, обґрунтувавши таким чином етнографо-географічні позиції української державності. 

 

Література 

 

1. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. — К.: Наукова думка. — 1994. 
2. Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії. — К.: Вища школа, 1996. 
3. Поповкін В. А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова думка, 1993. 
4. Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императорским русским географическом обществом. Юго-Западный отдел // Материалы и исследования, собранные действительным членом П. П. Чубинским, в 7 томах. — Т. 1. — СПб. — 1872; Т. 7, вып. 2. — СПб., 1877. 
5. Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — Львів–Мюнхен, Львівський державний університет ім. І.Франка, 1993.