Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Етнопедагогічні особливості статевого виховання дітей (середня Наддніпрянщина, полісся) : історичне дослідження

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
12
Мова: 
Українська
Оцінка: 

Діброва, Вільча Поліського району, які проживають у селах Пристроми, Віненці Переяслав-Хмельницького району .

Етапом соціалізації дитини був і звичай пострижин. Він відомий ще з дохристиянських часів. На думку дослідників, це був спосіб жертви Родові та Рожаниці. Про зв'язок із язичницькими культами вогню, води і дерев свідчить один із складників пострижин – спалення, кидання на воду, або закопування під плодовим деревом зістриженого волосся .
Обряд пострижин відбувався так. Дитину садовили на подушку чи кожух і кум, тричі перехрестивши її, вистригав навхрест пучок волосся. Воно віддавалося матері на зберігання. Не можна було викидати волосся, щоб воно «не потрапило птахам на гніздо», бо це означало, що у дитини буде постійно боліти голова .
Коли дитині минало три роки (у селі Чопилки Переяслав-Хмельницького району – чотири), проходив обряд одягання на хлопчика пояса, який батьки ткали або купували для цієї події. Після сходу сонця промовлялася молитва і хлопчику наказувалося повторити її. Потім його підперезували поясом і висловлювали батьківські побажання: «Даруй тобі, Боже щастя, здоров'я і многії літа. Дай, Боже, щоб ти цей пояс зносив і на кращий заробив».
Коли дітям виповнювалося сім років, на хлопчика одягали штани і він ставав погоничем волів під час оранки, пас телят, свиней. Дівчинці пов'язували поверх сорочки запаску і починали називати прялею, бо із цього часу навчали їїпрясти   . Із цього всього ми можемо зробити висновок, що саме одяг був засобом посилення статевої диференціації.
Праця хлопчиків і дівчаток розмежовувалася більше, ставала різноманітною, охоплюючи ширше коло виробничих галузей. Працелюбність вважалася однією із найцінніших людських рис і тому прищеплювалася із малку. Дівчатка у 10-12 років вміли уже шити, прясти11. Хлопці – допомагали батькові поратись біля худоби, заготовляли лозу для плетіння кошиків, вміли добре рибалити. Новими мотиваціями зумовлювалася і моральна підготовка до самостійної праці. Узгоджувалася вона з підлітковим віком.
Коли хлопець ставав парубком, він звільнявся від усіх хатніх робіт і набував більшої самостійності. Із ним уже обов'язково радилися у родинних чи господарчих справах і зважали на його поради. До тих, хто не хотів висловлювати свої думки («робіть, як знаєте») ставилися з докором, вважали їх такими, які не виконують свого обов'язку («який же з тебе парубок?»)  .
Поряд з ідеалами, які виникали у результаті конкретних історичних подій був один сталий ідеал – господар. Він завжди відображав інтереси всього українського народу: з ним пов'язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар – це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним хліборобським традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і щаслива доля дітей. Назва «господарський син» уособлювала у собі і білу сорочку, чемність і ввічливість із усіма, повагу до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого, прагнення до знань, розуміння їх користі у житті.
«Господарською донькою» називали дівчину, яка вміла добре вишивати і витинати, ткати і шити. Вона не ходить, а «звивається»; у неї все в руках так і «горить»; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь .
У пам'яті старожилів сіл Переяслав-Хмельницького району (особливо літніх жінок) збереглися відомості про ходіння юнаків та дівчат «на вулицю». Молодь брала участь у забавляннях, іграх. Вони могли стати членами молодіжної громади. Для цього потрібно було витримати декілька умов. Традиція чітко встановлювала вікові рамки. Найчастіше до громади приймали хлопців 16-17 років і дівчат 15-6 років. Вважалося, що в цьому віці хлопці і дівчата вже готові до повноцінної участі у господарських процесах: бути добрими косарями і прялями. Вони могли уже по можливості утримувати сім'ї. Це становило першу умову вступу до молодіжних громад. Громадою керував отаман або отаманша.
За словами старожилів села Соснова Переяслав-Хмельницького району, колись давно були і дівочі громади, але пізніше вони злилися із парубочими .
Отаман парубочої громади дивився за тим, щоб на вечорниці не ходили парубчаки та дівчатка. Дівчата, що належали до громади, без згоди старшої не могли приходити на вечорниці іншого гурту, а парубкам туди вхід був вільний. На «досвітках» старша також не дозволяла ночувати у «вечорній» хаті дівчині, якій ще не виповнилося 18 років. За непослух або брехню дівчину чи парубка карали. Хату для вечорниць наймали у бідної вдови, розраховуючись з нею грішми та натуральною оплатою, кошелем картоплі, борошном, житом . Можна погодитися з К. Копержинським, який відзначав ініціативу дівчат у влаштуванні вечорниць. Вона була на лише виявом молодіжного колективізму, а й мала наблизити бажане сватання й заміжжя .
Вечорниці проходили традиційно. Надвечір до хати сходилися 5-7 подружок, приносячи з собою усе потрібне для роботи: гребені, куделю, прядки з мичкою, заполоч, тощо. Тут вишивали, пряли, мотали нитки на «шпулю», снували. За традицією, якої дотримувалися ще і у повоєнний час, кожна дівчина мала виготовити до весілля багато рушників і вишити сорочку свекрусі . Закінчити прясти дівчина повинна була до новорічних свят. Якщо деякі не встигали цього зробити, то з них кепкували не тільки парубки, а і все село. Подекуди вишивали також і рушники до церкви – «набожники» .
У пам'яті старожилів сіл Діброва та Степове Поліського району, нині жителів
Фото Капча