Етнопедагогічні особливості статевого виховання дітей (середня Наддніпрянщина, полісся) : історичне дослідження

Головним завданням парубоцтва на молодіжних зібраннях було веселити товариство, підшукувати собі пару. До розважальної програми вечорниць, окрім танців і пісень, входили також різноманітні ігри та пустощі. Грали в карти, в «куцу бабу» тощо. У основі молодечих розваг передбачалося і статеве виховання. В. Й. Борисенко наводить рядки із статуту парубочої громади: «Будемо ж, браття, гуляти чесно, тихо та смирно, як і слід чесному й поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки. Господиню на вечорницях поважать і шанувать, як матір. З дівчатами обходиться з повагою, не забувати, браття, що чесна дівчина – то є краса і честь усього села» .

Французький інженер Гійом де Боплан, який в середині XVIII ст. перебував в Україні, відзначав «... хоч вільне вживання горілки та меду робить дівчат дуже доступними, однак загальне висміювання та сором, які випадають на долю дівчини, що втративши свою дівочість хоче віддатися за парубка, утримують їх від подібних вчинків» . Із цього можна зробити висновок, що засади подружньої вірності формувалися ще заздалегідь до шлюбу. Ось що пише у своїй книзі «Свадебные обряды малоросов суджанского уезда» російський етнограф А. Ні- колаєв: «Нема потреби, гадаю, пояснювати те, що малороси надто розуміють важливість і значення шлюбу в громадському і сімейному відношеннях. Жінка малороса більше подруга, аніж рабиня. На неї, як прийнято, покладені головні турботи по господарству: утримання в порядку й чистоті будинку, одежі, домашнього причандалля і приготування їжі; але при цьому вона менш всього може називатися робочою машиною і бере безпосередню участь в усіх справах чоловіка. Малороси, взагалі, благочестиві, діяльні, кмітливі, великою мірою актуальні і високоморальні. Останню обставину слід віднести до того, що шлюби в них укладаються не інакше, як за взаємними нахилами, але не з розрахунків родичів». Взаємовідносини між дівчатами та хлопцями на молодіжних зібраннях неодмінно набували еротичного забарвлення. На особливу увагу заслуговує звичай заночовувати на вечорницях. Майже до 30-р. р. XX ст. звичай спільної ночівлі хлопців і дівчат під час зимових вечорниць – «досвітків», побутував у досліджуваних нами селах Переяслав-Хмельницького району (села Соснова, Козлів, Чопилки). Суть цього звичаю полягала в тому, що на ніч до хати заносили й розстеляли на підлозі кулі соломи, на яких хлопці і дівчата разом лягали спати. Міжстатеві контакти у темряві створювали зручну ситуацію для еротичних ігор. Судячи із слів респондентів: «До ранку кулі сомнуть на січку». Звертають на себе увагу майже одностайні свідчення інформаторів про те, що під час «заночування» «до гріха не доходило» . Можна послатися на думку Хведора Вовка, який так говорить по цьому питанню: «. А коли трапляються випадки, то це буває дуже рідко. Мабуть значно рідше, ніж у високому «товаристві, ” де так пристойно розлучаються після сходин та балів» . Звичай спільної ночівлі нежонатої молоді дуже часто обговорювався в українській етнографії. Дослідники Н. Зубер, М. Сумцов вбачали у цьому звичаї відгомін групового шлюбу. М. Грушевський, М. Чернишов бачили у ньому давні пережитки слов'янських «игрищ межю силы», які законсервувалися в побуті завдяки парубочим та дівочим громадам. Дослідник етнографії М. Грушевський у першій половині 20-х рр. ХХ ст. зазначав: що «організація парубоцької громади, її сходини з громадою дівоцькою, в дівоцькім домі – дуже мало вистудіювані» .

Матеріали нашої праці відображають останню стадію побутування традиції «заночування». Після війни вона остаточно переривається, хоча самі «досвітки» та «вечорниці» у селі Соснова, Сомкова Долина Переяслав-Хмельницького району, як засвідчують респонденти, збереглися до початку 50-х рр. ХХ ст.  

Передвесільні обряди були першим етапом створення сім'ї. Посватаним хлопцям та засватаним дівчатам заборонялося брати участь у молодіжних гуляннях. Іноді молодята починали жити разом, ще до весілля, одразу після сватання.   Вчений – етнограф Д. К. Зеленін писав: «В українців після заручин жених вже відкрито відвідує наречену: мати сама стелить їм постіль»  Але у більшості випадків, молоді після сватання не мали права бачитися аж до весілля.

Якщо парубок обирав собі дівчину, то їхні прогулянки були чисто приятельськими і не зобов'язували «стояти на рушнику». Але якщо дівчина приймала вибір, то парубок ставав її захисником. Домогтися ж права на поцілунок або на те, щоб вести дівчину під руку, він міг тільки обравши її до шлюбу і повідомивши про це своїх батьків. Із цього часу парубок повинен був піклуватися про свою обраницю, берегти її честь.

У народній педагогіці засуджувалася статева розпуста. «Розпусник гуляє – душу гнилу має». Люди у селах сміялися з хлопця, який кохав і «білявую» і «чорнявую», а одружувався з «рудою препоганою». Парубоча громада карала дівчат, які порушували норми поведінки та моралі. Із слів наших інформаторів, жителів села Соснова Переяслав-Хмельницького району, дівчині, яка «перебирала» парубками, задирали догори сорочку, зав'язували над головою і пускали такою по вулиці додому. Цей звичай ще зберігався до 20-х рр. ХХ ст. А коли хтось із дівчат втрачав цнотливість, то парубки обмазували її хату дьогтем. З батьків, у яких дочка ставала покриткою, не знімалася провина за помилки у статевому вихованні. «Оце, на тобі, моя ненько, за твою науку. Колихала ти мене, колиши й онуку». Таку дівчину старалися швидше «завити» хусткою, тому що вона могла накликати всілякі нещастя для громади: голод, град, повінь і т. д.  

Зібраний експедиційний матеріал стверджує, що дошлюбні інтимні стосунки в досліджуваних селах на поч. ХХ ст. були винятком, оскільки або зовсім не було позашлюбних дітей, або це були поодинокі випадки, як от у селі Козлів. Збереження дівочої цноти, в традиційних поглядах українців, було найвищою моральною цінністю молоді. Ось як це відображено весільній пісні:

«Ой, да квітами, да постіль шита, Чи не будеш, дай, Марусенько, бита?

Але я цього не боюся Дай по постелі да покочуся,

Із сорому да й вихоплюся» 

Такі молоді люди вносили дисбаланс у діючу структуру соціуму і порушували його динаміку. Як зазначав дослідник етнографії С. Токарєв: «... в епоху середньовічного громадського побуту, коли складалася вся система календарних звичаїв, сфера шлюбно-статевих стосунків зовсім не вважалася приватною справою зацікавлених осіб. Ця сфера зачіпала найбільш життєві інтереси сільської громади перш за все її демографічні, тобто репродуктивні інтереси» . Плодовитість жінки розглядалася як чеснота і як Боже благословення, бездітність, безшлюбність – як нещастя, як кара Божа. Більше того, небажання чи невміння вступити в шлюб рішуче засуджувалося громадою. Засуджувалися також і ранні шлюби: «Дуже, дуже погано, коли діти дітей родять» .

У народі засуджувалися також жінки, які не хотіли мати дітей. Із слів респондента Бровко Марії Іллівни, 1932 р. н. жительки села Соснова, молода, не бажаючи завагітніти, робила ритуальні дії. Коли її перший раз садили за стіл, підкладала під себе праву руку, ніби «замикала в собі дітей». Про таку молоду говорили у селі, що на тому світі вона буде сидіти на окремій толоці і їстиме своїх «замкнених» дітей, а пальці правої руки будуть вічно кипіти у смолі .

У деяких досліджуваних селах району існував звичай «жити на віру», тобто без весілля і вінчання в церкві. Такий звичай зафіксований у селі Чопилки. Він проявлявся через сватання дівчини до парубка. За словами респондента Свитко Катерини Іванівни, дівчина заходила в хату до парубка, клала хліб на столі, а сама сідала на лаві. Це був знак, що вона хоче заручитися із господарським сином. Парубок погоджувався, бо за звичаєвим правом гріх було давати їй гарбуза . Але народна мораль ставилася негативно до такого співжиття. Права жінки у шлюбі «на віру» були дещо особливі. Дружина, як вільна і незалежна (по відношенню до чоловіка), сама могла розпоряджатися собою, своїм майном і господарством .

Для того, щоб діти народжувалися здоровими, молодими на весіллі обмежували вживання спиртних напоїв. У перший місяць шлюбу молодята відмовлялися від хмільних напоїв, а вживали мед, оскільки у цей період було можливим зачаття дитини. Тому в народі цей місяць називали «медовим». Це і було однією із форм громадського піклування про здоров'я новонароджених.  

Якщо жінка хотіла народити дівчинку, то клала собі під подушку (так, щоб не знав чоловік) у жіночі дні (середа, п'ятниця, субота) вінок із адоніса .

У селах Вільча та Оране Поліського району (за словами інформаторів), ще до 20-р. р. ХХ ст. молодим у голови клали на ніч хліб, який вони з'їдали після першої шлюбної ночі. Це робилося для того, щоб діти народжувалися здоровими і у сім'ї панувало щастя і лад. Хлібу приписували магічну функцію . Отже, комплекс обряду в структурі весілля був спрямований на продовження роду та програмування майбутньої статі дитини.

Як бачимо, юнак і дівчина прагнули створити міцну, здорову і щасливу сім'ю, і до цього вони готувалися заздалегідь. Шлюб ставав логічним завершенням підготовки молоді до спільного життя.  

Для традиційного українського суспільства розлучення було не характерне. Лише безплідна сім'я могла мати право на розрив шлюбу. Подружжя просило один у одного пробачення, дякувало за спільно прожиті роки, бажало щастя у подальшому житті. У селі Оране Поліського району (зі слів респондентів) після розлучення демонстративно розривали хустку чи пояс, або рушник на перехресті дороги.

Отже, шлюб укладався в Україні з метою створення сім'ї, він ніколи не був самоціллю. Тільки родина забезпечувала формування стереотипів статевого виховання. Сім'я формувала на цій основі майбутніх чоловіка та дружину.