Етнополітичні та теоретичні аспекти реконструкції етногенезу східних слов'ян у сучасній білоруській історіографії

 

К. В. Івангородський

У статті проаналізовано етнополітичні та теоретичні аспекти реконструкції етногенезу східних слов’ян у сучасній білоруській історіографії.

Ключові слова: білоруська історіографія, етногенез, етнічна історія, східні слов’яни

На сучасному етапі історичного розвитку східні слов’яни вперше мають одночасну можливість незалежного політичного, етносоціального та культурногорозвитку. Безперечно це позначається й на парадигмах розвитку наукової думки, в тому числі й у сфері пізнання історичного минулого. Ще однією особливістю сучасності слід визнати й потребу в дерадянізації усіх сфер життя. Не в останню чергу це стосується й історіографічної традиції попереднього періоду, згідно якої, східні слов’яни – це продукт «спільної етнічної колиски». Однак сучасні білоруські історики, як і решта дослідників східнослов’янських старожитностей, зіштовхнулися зі значною кількістю проблем, причому і джерелознавчого, і теоретично-методологічного характеру. Внаслідок цього з’явилося чимало контроверсійних (а подекуди й просто фантазійних) поглядів, що й зумовлює різноплановість сучасної білоруської історіографії відносно етногенезу й етнічної історії східних слов’ян.

Звісно, буде помилковим стверджувати, буцімто сучасні білоруські дослідники не свідомі тих проблем, з якими вони сьогодні зіштовхнулися, в тому числі й у сфері етнічної проблематики. До того ж вони чудово розуміють й необхідність розширення меж дослідницького поля в цьому напрямі та поглиблення діалогу між представниками і різних історіографічних шкіл, і різних наукових дисциплін. Наприклад, таку позицію демонструє сьогодні С. Віцязь: «Однозначний результат має натуральний методологічний висновок: вивчення етногенезу білорусів необхідно рішуче виводити за традиційні межі, принципово спрямовуючи увагу на дослідження генезису, рухів, впливів і т. д., що очевидно потребує скоординованих полідисциплінарних зусиль і розгорнутої міжнародної взаємодії» [1, 33].

Аналіз білоруської наукової літератури щодо етнічної історії східних слов’ян, зокрема й етногенезу білорусів, дозволяє деяким білоруським ученим інтерпретувати цей напрям як доволі актуальний. Так, І. Чаквін підкреслює: «Коли ж виник білоруський народ як осібна слов’янська етнічна спільнота, де його етногенетичні корені, які стародавні племена заклали його етногенетичне підґрунтя, якою мірою він близький чи споріднений з іншими слов’янськими народами і що стало причиною виникнення етнічної своєрідності білорусів – ці питання визначають суспільну й наукову актуальність зазначеної проблеми і в наш час» [2, 6]. Інші дослідники зауважують на дворівневості цієї проблематики. З одного боку, ситуацію ускладнює надто бідна джерельна база, з іншого – суб’єктивний рівень, пов’язаний із методологічними позиціями, «особливо у питаннях етнічної ідентифікації населення східної Європи». На думку Г Семянчука, «вирішення цієї проблеми на теперішній момент має першопочаткове значення» [3, 9].

Згадана вище неминуча «етнізація» сучасної білоруської історіографії виявляється зокрема й у спробах розглядати всю білоруську історію з позицій «етнічності». Так, А. Кравцевич пропонує для її періодизації застосовувати саме «етнічний критерій». З цього приводу він зокрема зауважує: «Країна під назвою „Білорусь” має місце в історії людства тільки завдяки існуванню білоруського етносу. Тому основна періодизація історії цієї країни не може бути нічим іншим як хронологією етнічної історії білорусів» [4, 175]. Це доволі дискусійна пропозиція, а тому слід погодитись із С. Куль-Сяль- вестровою, яка з приводу пропозиції А. Кравцевича відзначила: «Коли робиться періодизація, то що залучається в якості критерію функціонування, існування білоруського етносу? Що є етнос? Що є білоруськість? тощо» [4, 179]. Окрім цього, не зовсім зрозуміло, як бути з історією Білорусі, що таки мала місце до формування білоруського етносу?

На наше переконання, подібна «етнізація» історії приховує в собі й інші небезпеки, зокрема можливістьу майбутньому надміру «політизувати етнічність», що криє істотний конфліктогенний потенціал. Прикладом подібної політизації теми етногенези східних слов’ян можуть бути тези, висловлені нещодавно А. Дзерман- том і С. Саньком: «Розгадка нашого (білоруського. – К. І.) етногенезу допоможе в розгадці етногенезу росіян і решти слов’ян. І що якщо це якраз та сама голка, на кінці якої – смерть... російського мондіалістського міфу?» [5, 233]. Або: «Етнічна історія Білорусі надто щільно пов’язана з перипетіями політичної історії Східної Європи і, треба думати, ще довгий час буде знаходитись у самій гущі ідеологічних війн в умовах зіткнення цивілізацій» [5, 235]. Загалом важко уявити, яким чином етногенез білорусів може зумовити «зіткнення цивілізацій» (у контексті теорії С. Ґантінгтона), але переконувати російських «мондіалістів» доцільніше не гучними політологічними заявами, а науковими історичними й етнологічними фактами.

Необхідно констатувати й значну заідеологізованість сучасної білоруської історіографії етнічної історії східних слов’ян, як, зрештою, й продовження традиції вести наукові дискусії в контексті ідеологічної доцільності. Характерним прикладом щодо цього може бути критична репліка Ю. Пацюпи на концепцію «білоруси – слов’яномовні балти» вищеназваних дослідників: «Не менше, коли не більше порочна теорія Дзерманта- Санька і з ідеологічного боку... Їхню впевненість підкріпляють російські ідеологи, в яких концепція авто- хтонізму викликала жах... Як би це парадоксально не звучало – все ж білоруська культура – мовоцентрична, й будь-який підкоп під [білоруську] мову є „ідеологічною диверсією”« [6, 165-166]. Все ж таки, попри чималу кількість контроверсійних положень згаданої теорії, вважати її «ідеологічною диверсією» не менш дискусійно. Скільки за подібними «диспутами» пошуків наукової істини здогадатися не важко.

Не менш прикметною у цьому контексті є й відновлення в сьогоднішніх умовах ідейного плюралізму так званої «крьіускай ідзі», підмурівок якої склала «модна» з кінця