Етнополітичні та теоретичні аспекти реконструкції етногенезу східних слов'ян у сучасній білоруській історіографії

Важко не погодитись з тими фахівцями, котрі вважають, що «зіткнення різних політик пам’яті може істотно вплинути на проблему ідентичності та перспективи цивілізаційної приналежності білоруської нації» [8, 210]. Хоча, пропонована ними концепція «цивіліза- ційного порубіжжя Білорусі», виглядає не надто переконливою, принаймні з української перспективи «мосту між Заходом і Сходом». З огляду ж на те, що «конкуренція на ринку національної білоруської ідентичності не завершена», як переконує А. Філатов, концепція «Порубіжжя» є доволі конкурентоспроможною «в боротьбі за наповнення конкретним змістом ідентичності Білорусі» [9, 5].

Достатньо виваженою в межах пропонованого підходу виглядає й пропозиція розглядати Білорусь не в межах дилеми «Схід – Захід», а в контексті «суперечки Півдня та Півночі». На думку зокрема І. Бобкова, в такій площині основним партнером в діалозі щодо самовизначення Білорусі може бути саме Україна. В результаті має виникнути розуміння того, що відносини між Україною та Білоруссю стають не «подібністю», а швидше «взаємодоповненням» [10, 84-85]. По суті цей автор закликає актуалізувати можливості «ідентифікації назустріч», яка розкривається у «спільній утопії Цивілізації Міжмор’я» як єдиній можливості вийти з дилеми сукупності колоніальних залежностей і стати на шлях позитивного самовизначення [9, 13].

Амбівалентність сучасної білоруської національної ідентичності позначається й на розвитку історичної науки. На думку деяких дослідників, ситуацію ускладнює й офіційна політика стосовно історичної пам’яті, котра безпосередньо пов’язана з ім’ям Президента Білорусі А. Лукашенка. Частково радянський стереотип історичного мислення після здобуття Білоруссю незалежності вдалося деконструювати, але формування нового так і не завершилося. Аналізуючи зокрема рецепцію Великого князівства Литовського у сучасній білоруській історіографії, А. Кравцевич, А. Смоленчук і С. Токть підкреслюють: «У 1994 р. вищу владу в країні очолив А. Лукашенко. За час його правління відбулися повернення до радянських історіографічних поглядів і відлучення білоруських істориків від впливу на державну систему освіти. Як наслідок – у сьогоднішній Республіці Білорусь посилився розкол між науковою та офіціозною історіографією ВКЛ» [8, 84]. У свою чергу гродненський історик Д. Карєв також вважає головною драмою білоруської історії ХХ ст. незавершеність процесу національно-культурного Відродження, котрий обірвався в середині 1990-х рр., внаслідок «спроби влади влити „нове вино у старі БРСР-івські міхи”« [11, 259].

У межах суто наукового аналізу проблеми варто відзначити, що саме цей дослідник чи не єдиний, хто сьогодні здійснив спробу порівняльної інтерпретації білоруської й української історіографій у контексті їхніх націотворчих функцій. Відзначаючи істотне зростання інтелектуальної активності, зокрема сучасних білоруських гуманітаріїв, які, «схоже, виходять зі стану летаргічного сну», Д. Карєв натомість змушений констатувати, що при цьому «робляться інтенсивні, але поки ще поверхові спроби створення концептуальної моделі історичного минулого білоруського етносу» [11, 9]. Успіх у цій сфері залежатиме від збалансованості підходів до найважливіших проблем білоруської «мінуушчиньї» (в тому числі від коректності та обгрунтованості їхнього методологічного й історіографічного опрацювання). «На жаль, – резюмує фахівець, – цього сьогодні якраз катастрофічно не вистачає багатьом історичним працям білоруських дослідників» [11, 10].

Не менший сум, на думку Д. Карєва, викликає і те, що більшість ключових питань так і залишилася без відповідей. Причому, «вражаючи летом фантазії та таким, що дивує серце „невіглаством” у питаннях етнології, гносеології та теорії історичного пізнання, політичної історії феодальної Білорусі, ряд „відповідей” породжує нові питання, наприклад такі, як щодо професійної компетенції й елементарної сумлінності деяких авторів відносно до історичних фактів» [11, 23]. Безперечно все це стосується й сучасної білоруської історіографії етнічної історії східних слов’ян. Дехто з дослідників усе ж таки демонструє й прагнення проаналізувати доробок своїх колег, проте грунтовних студіювань саме білоруського історіографічного дискурсу означеної проблематики поки що нема.

Головними тенденціями сучасних досліджень етногенезу білорусів, на думку С. Віцязя, з одного боку, є «виявлення взаємозв’язків, цілісності й особливо наслідування етнічних процесів, які демонструють безсумнівну виразність і оригінальність етнічного обличчя мешканців території Білорусі, а з іншого – спільність їхньої історичної долі з населенням сусідніх територій, перш за все – Росії й України» [1, 28]. Проте, як і більшість його колег, дослідник не йде далі звичайної констатації цієї «потреби», а відтак, залишається незрозумілим, які конкретні кроки в рамках «існуючих концепцій етногенезу білорусів» дозволяють йому говорити про початок останнього з індоєвропейської епохи.

У схожому ключі змальовує картину й провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, етнографії та фольклору НАН Білорусі І. Чаквін, який підсумовує основні аспекти дослідження походження білорусів у такий спосіб: «Перший аспект орієнтований на визначення витоків і причин виникнення особливостей культури, мови, самосвідомості білорусів. Інший характеризується спробами виявлення етнічних, соціально-економічних і політичних процесів, які привели до формування білоруської народності. Ще один аспект вивчення проблеми стосується більш давніх етапів як східнослов’янського, так і спільнослов’янського етногенезу. Наукові розробки в межах