Етнополітичні та теоретичні аспекти реконструкції етногенезу східних слов'ян у сучасній білоруській історіографії

Загалом найновішою спробою дослідження питання історіографії етногенезу білорусів став третій том багатотомного видання «Білоруси» (1999) [12], хоча він не надто відрізняється від попередньої спроби, здійсненої ще в радянські часи [13, 18-40]. Т. Навагродскі з цього приводу зокрема відзначає: «В основу третього тому покладено три праці його автора (В. Бондарчика. К. І.), опубліковані у 60-70-х рр. ХХ ст. Більшість конкретного фактичного матеріалу в томі присвячено білоруській етнографії ХІХ ст., а Хх ст., особливо його друга половина, показані побіжно й однобічно. Автор аналізує лише праці написані співробітниками відділу етнології (та й то далеко не всі) і зовсім випадають з його поля зору роботи білоруських етнологів – співробітників кафедр вузів, музеїв тощо. В. Бондарчик, як і раніше, використовує класовий підхід, у межах якого дає й характеристики тих чи інших досліджень» [14, 172-173].

Незважаючи на критичне ставлення багатьох сучасних білоруських істориків до теорії давньоруської народності, її історіографічний аналіз при цьому, як правило, відсутній узагалі, або ж відзначається доволі побіжним характером. Зокрема у такому ключі характеризує проблему Г. Семянчук, до того ж починаючи цю концепцію зі студіювання М. Максимовича та М. Пого- діна, хоча в радянській науці вона з’явилася вже після Другої Світової війни [3, 10-15]. У цілому ж можна відзначити, що у сучасній білоруській історіографії концепція давньоруської народності дотепер займає доволі міцні позиції. Водночас ми можемо наголосити і на певних спробах її інтеграції до альтернативних теорій етногенезу східних слов’ян. Відтак, деякі дослідники постулюють, з одного боку, наявність «спільної колиски», а з іншого – пояснюють етнічну специфіку білорусів впливом «балтського елементу» додержавного періоду (про це детальніше мова йтиме нижче).

Натомість певне несприйняття альтернативних концепцій, з боку «академічних» білоруських дослідників, породжує в сучасному історіографічному дискурсі щодо етнічної історії східних слов’ян відчутний вакуум. Це яскраво демонструє стаття І. Чаквіна, опублікована в провідному українському часописі з етнології й присвячена саме аналізу сучасної білоруської історіографії проблеми етногенезу білорусів. З її наповнення складається враження, що в Білорусі й дотепер домінує концепція давньоруської народності, хоч і в модифікованому її трактуванні М. Пилипенком [15]. Зокрема позиція останнього «отримала високу наукову оцінку, наприклад у монографії В. Бондарчика, в якій автор, відзначаючи послідовність концепції М. Ф. Пилипенка, критикував інші етногенетичні схеми» [3, 8-9]. У свою чергу І. Чаквін про «ці схеми» у власному ревю щодо сучасної білоруської історіографії зазначеної проблеми взагалі не згадує, натомість уся вона в його візії охопила доробок лише трьох дослідників, причому запропонована «критика» надзвичайно подібна до «істматівської» методології пізнання, коли уваги достойні лише праці з «єди- ноправильною» інтерпретацією того чи іншого питання.

У цілому доводиться констатувати, що сучасній білоруській історіографії значною мірою притаманний саме радянський стиль також у царині теоретично-методологічного та термінологічного конструювання досліджень, у тому числі й етноісторичних. На нашу думку, це негативно впливає і на дослідження зі східнослов’янського етногенезу в межах усієї білоруської історичної науки. Хоча необхідно зауважити, що в принципі усім сучасним східнослов’янським історіографіям властиві значні недопрацювання у сфері саме теоретично-методологічного базису стосовно історичної специфіки етнологічних проблем. Водночас слід застерегти й від іншої крайнощі, коли, скажімо, здобутки радянської етнологічної науки заперечуються лише на тій підставі, що вони радянські. Натомість більш плідним видається виважений підхід, у межах якого застосовується критичний метод переосмислення, зокрема теорії етносу та етнічних процесів.

На жаль, далеко не всі білоруські дослідники прагнуть такого переосмислення. Тому й надалі зустрічаються інтерпретації етнічної історії східних слов’ян, згідно стадіально-формаційного підходу. Дехто, як наприклад П. Чигринов, до того ж характеризують це давно спростоване (і науковцями, і життям) теоретично-методологічне непорозуміння як «загальноприйняте». Особливо прикро, що така риторика міститься у навчальному посібнику: «У сучасній науці прийнято розділяти становлення і розвиток етносів на три стадіальних періоди. До найранішого відносяться племена, характерні для первісного ладу. З рабовласницьким і феодальним ладом зазвичай пов’язують такий тип етносу, як народність... Підрив економічно-політичної єдності веде до подрібнення народності, оскільки їй ще не властива така стійкість, як нації. Саме це сталося з давньоруською народністю, коли вузькоегоїстичні прагнення окремих князівсько-феодальних кланів переважили інтереси етнічної спільноти» [16, 14].

Попри те, що від середини 1960-х рр. для радянських етнологів (але не для П. Чигринова) так і залишилася невирішеною проблема теоретичного узгодження «марксової п’ятичленки» з етнічної тріадою «плем’я – народність – нація», П. Чигринов і решта його білоруських колег, які є адептами подібного погляду, чомусь впритул не бажають чути «офіційного батька» радянської теорії етносу Ю. Бромлея, який неодноразово закликав узагалі не ототожнювати такі поняття, як «плем’я», «народність» і «нація» з явищем «етносу». Адже, перші три спільноти в таксономічному відношенні є не суто етнічними, а є, згідно теорії Ю. Бромлея, етно- соціальними, яким притаманні цілком інші закономірності спільнотного формування, розвитку та буття.

З позицій радянської методології етногенез білорусів розглядають й інші сучасні білоруські історики. Наприклад, С. Морозова переконує, що «початок етногенезу білорусів, як і багатьох інших сучасних європейських народів, відноситься до останніх етапів первісного ладу, епохи військової демократії та ранньокласового суспільства»