Етико-філософські засади подолання спесишизму в європейській культурі

Обґрунтовувати мораль, на думку А. Шопенгауера, потрібно починати не з теоретичних побудов, а з пошуку основи моральних вчинків у самому досвіді, і ця основа є відомою, – це співчуття, яке вже наявне в людині, і якщо виникає, то без допомоги філософів і релігії.

А. Шопенгауер критикує І. Канта саме за те, що він обмежує етику тільки людьми, і взагалі всю європейську систему моралі, яка є антропоцентричною [8, с. 429]. А. Шопенгауер пояснює, що коли картезіансько-лейбніце-вольфівська філософія будувала із абстрактних понять раціональну психологію і конструювала із них розумну душу, то природні права всього тваринного світу виступали проти цього виключного привілею: “Тоді стурбованим у своїй інтелектуальній совісті філософам довелося шукати для раціональної психології опору в емпіричної, і тому вони намагалися встановити величезну прірву, незриму відстань між людиною і твариною, щоб всупереч будь- якій очевидності виставити їх в корені різними” [8, с. 430]. Згідно А. Шопенгауера, і в людини, і у будь-якої іншої тварини є воля, а різниця лише в інтелекті, у рівні пізнавальної сили, яка у людини звісно більша.

Причина того, що на Сході тварина є значно захищенішою, ніж на Заході, полягає у тому, що на Сході тварин під свою опіку бере саме релігія, і саме тому на Заході цю функцію виконують різні громадські організації, оскільки християнство не захищає нікого, окрім людини: “Характерний контраст являє євангельська історія про вилов Петра, який отримав таке чудове благословення від Спасителя, що човни мало не тонуть від переповнення рибою, з розповіддю про посвяченого в єгипетську мудрість Піфагора, який викуповував у рибалок їх вилови, коли сітка знаходилася ще під водою, щоб потім повернути на волю всіх спійманих риб” [8, с. 430].

Християнсько-юдейська традиція, а також ісламська, не розцінює вбивство тварини як гріх, на відміну від брахманізму, буддизму, джайнізму. А. Шопенгауер зазначає, що така етична обмеженість християнства краще повинна бути визнана як недолік, і подолана, аніж ще більше стверджуватись [8, с. 429].

А. Шопенгауер був переконаний, що оскільки такий моральний імпульс як співчуття бере під свій захист також і тварин, то цим тільки підтверджується, що співчуття є основою, що має перевагу над усіма іншими, які в цьому сенсі є обмеженими.

“Етика благоговіння перед життям” А. Швейцера – новітня програма взаємодії у світі живого. У своїй праці “Культура і етика” А. Швейцер проголошує новий моральний принцип “благоговіння перед життям”. Згідно А. Швейцера, все живе у нашому світі ніби промовляє: “Я є життя, яке хоче жити, я є життя серед життя, яке хоче жити” [7, с. 217]. Цю нову етику А. Швейцер назвав “етикою благоговіння перед життям”, яка має космічну природу, оскільки саме життя є таємницею. В основі його моральної доктрини лежить благоговіння перед самим фактом життя.

Однак, Альберт Швейцер зовсім не ідеалізував природу, як це йому інколи закидають. Згідно А. Швейцера, “світ – це жахлива вистава самосуперечності волі до життя. Буття стверджує себе за рахунок іншого життя. Моє існування перебуває в конфлікті з тисячами видів. Необхідність знищувати життя і завдавати йому шкоди властива й мені” [7, с. 219]. Обов’язок людини полягає в подоланні природного розладу, роздвоєності волі до життя, бо життя, щоб забезпечити своє існування, повинне стверджувати себе за рахунок іншого життя. Конкретні аспекти реалізації цього обов’язку залежать від самої людини, від глибини її морального почуття.

Універсальна етика А. Швейцера чітко усвідомлює, що зло можна зменшити, але уникнути його повністю неможливо, тому етика і не висуває абсолютної заборони на знищення життя, вона тільки зобов’язала завжди вважати таке знищення злом, і завжди відчувати за це провину.

А. Швейцер говорив про співчуття до всіх живих істот, незалежно від їх положення та ієрархії в природі; більш дієва всеосяжна любов, оскільки вона одночасно є співчуттям, і почуттям радості та взаємного почуття єдності. Благоговіння вимагає любові в найвищому значенні, тобто любові як служінню всім творінням, незалежно від їх близькості до людської природи. А. Швейцер підкреслював: “Помилкою всієї існуючої етики була думка про те, що відносини між людьми треба розглядати тоді, коли в дійсності вона відноситься до всього, що її оточує” [7, с. 218-219]. Тож чим більше людина в моральному відношенні перевершує всіх інших тварин, тим з більшим благоговінням вона ставиться до інших форм життя.

Тварини у А. Швейцера викликали глибоке почуття любові та захоплення. Він був переконаний, що для того, щоб зрозуміти чи є душа у тварин, треба самому мати душу. А. Швейцер стверджує, що етика, яка не