Еволюція партійної системи Єгипту в світлі концепції демократичного транзиту

Періоду делібералізації підготовчої фази демократичного транзиту відповідав політичний режим, що асоціювався з ім’ям Г А. Насера (1952-1970 рр.). Насеристський режим не потребував політичного плюралізму та конкуренції, оскільки визначився з моделлю модернізації вольовим рішенням вузького кола осіб, проте він конструювався як мобілізаційний, та відповідно, мав отримувати підтримку масових груп населення. Неконкурентність і мобілізаційність режиму зумовили вибір однопартійної моделі партіоми. Проблеми, що виникли із забезпеченням політичної мобілізації населення та неефективність обраної моделі модернізації, визначили її еволюцію.

Першою її формою став громадсько-політичний рух «Об’єднання свободи» («Гейат ат-Тахрір», 19531957 рр.), який орієнтувався на досягнення «національної єдності». Нездійсненність такого завдання покликала до життя Національний Союз (НС, 1957-1962 рр.), який мав консолідувати лише всі лояльні до насеристів соціальні групи. Корегування політичного курсу в бік прискореної модернізації методами соціалістичної орієнтації супроводжувалося функціонуванням Арабського соціалістичного союзу (АСС, 1963-1976 рр.), який намагався отримати підтримку незаможних верств, що орієнтувалися на державний патерналізм. Виокремлення всередині АСС «Авангарду соціалістів» окреслило виразну, проте врешті- решт нереалізовану тенденцію до перетворення авторитарної однопартійної системи на її тоталітарний аналог.

Період фасадної лібералізації підготовчої фази демократичного транзиту в цілому співвідноситься з періодами перебування на президентській посаді А. Садата (1970-1981 рр.) та Х. Мубарака (1981-2011 рр.).

Зміну характеру демократичного транзиту спричинив розкол правлячої еліти Єгипту, який стався внаслідок поразки у війні з Ізраїлем в 1967 р., глибокої економічної стагнації та усвідомлення невідповідності антизахідної соціалістичної моделі модернізації завданням її виживання. «Травнева виправна революція» 1971 р. започаткувала новий прозахідний та ринково орієнтований політичний курс, одною з ознак якого був перехід до багатопартійності в 1976 р.

Фасадна лібералізація А. Садата та Х. Мубарака мала на меті подолання розколу правлячої еліти та упорядкування політичної конкуренції, що виникла, шляхом утворення багатопартійної партіоми під контролем держави.

Для вирішення поставленого завдання були задіяні кілька механізмів. Перший з них можна визначити як політико-законодавчий, який виконував функцію контролю за процесом виникнення політичних партій. За А. Садата було дозволено лише три способи утворення політичної партії: трансформація «платформ АСС», особистий дозвіл чи ініціатива президента та через партійне визначення групи незалежних депутатів (числом не менше двадцяти) у парламенті. Перший шлях використали три партії: Арабська соціалістична (АСП), Ліберально-соціалістична (ЛСП) і Національно-прогресивна юніоністська (НПЮП). Другий спосіб застосовувався двічі. В липні 1978 р. А. Садат заявив про створення президентської Національно- демократичної партії (НДП), яка поглинула АСП і до 2011 р. безперервно була правлячою. В листопаді 1978 р. президент підтримав створення Соціалістичної партії праці (СПП), якій режим відвів роль «чесної і легальної опозиції» [12, с. 165]. Третю можливість спромоглася використати лише одна партія – «Новий Вафд».

Садатівський контрольний механізм виявився неадекватним завданню створення багатопартійної системи, оскільки він скоріше блокував створення нових партій ніж дозволяв. Перші два способи виникнення політичних партій вичерпали свої можливості вже 1978 р. Третій – був занадто складним для реалізації в умовах авторитарного політичного режиму й об’єктивно не міг сприяти виникненню достатньої кількості політичних партій. Тому за Х. Мубарака відбувся його перегляд.

З початку 1980-х рр. політико-законодавчий механізм контролю існував у вигляді діяльності Народних зборів [13, с. 131], а пізніше й «Комісії у справах політичних партій», які на підставі закону надавали дозвіл на створення політичних партій. Комісія складалася з вищих посадових осіб. Її головою був Голова Консультативної ради (ради шури), членами – міністри внутрішніх справ, юстиції, державний міністр у справах парламенту і три колишніх голови судових органів [14, с. 77]. В 1990-ті рр. Комісія відхилила «багато заявок, посилаючись головним чином на те, що партії з такими цілями вже існують» [14, с. 78], а також не визнала законним виникнення партій «Амаль» («Надія») та «аль-Васат» («Центр»), які були запідозрені в ісламістському характері [12, с. 125-126]. До отримання партією статусу юридичної особи її діяльність вважалася незаконною. Членство в такій організації переслідувалося у кримінальному порядку та каралося тюремним ув’язненням [14, с. 75-76, 79].

Таким чином, процес формування партійної системи знаходився під подвійним контролем: держави та правлячої НДП. Проте пом’якшення контролю за Х. Мубарака принесло свої плоди: якщо правління А. Садата пережили лише 3 політичні партії, то станом на січень 2006 р. у Єгипті було зареєстровано вже 23 політичні сили й всі вони приймали участь у парламентських виборах [13, с. 131].

Другий механізм можна визначити як поліційно- законодавчий з функцією контролю за діяльністю політичних партій. Сутність цього механізму полягала в обмеженні діяльності легальних опозиційних партій шляхом утруднення їх участі у виборчих кампаніях, репресій проти партійних активістів і цензурування та закриття партійних засобів масової інформації. Репресивні дії держави спиралися на законодавчу базу у вигляді закону від 1972 р. №34 «Про захист національної єдності» (діяв до 1983 р.), закону від 1978 р. №33 «Про національну єдність і соціальний мир» (скасований 2011 р.) та деяких інших актів.

За А. Садата поліційно-законодавчий механізм контролю вважався головним, застосовувався регулярно та призвів до саморозпуску «Нового Вафду» і призупинення діяльності НПЮП, які були провідними опозиційними силами в зазначений період. За Х. Мубарака цей механізм