Еволюція партійної системи Єгипту в світлі концепції демократичного транзиту

У 1981-2011 рр. найчастіше використовувався контрольний механізм, який можна умовно назвати «політтехнологічним». Його складовими частинами були маніпулювання виборчим законодавством із метою забезпечення переваг для правлячої НДП, адміністративний тиск на учасників виборчого процесу, фальсифікації результатів виборів і дискредитація опозиційних партій, які примушувалися до спілкування з виборцями зі сторінок цензурованих державою друкованих органів і до участі у виборчому фарсі. Застосування цього механізму мало наслідки у вигляді абсентеїзму, що невпинно зростав, і періодичних спалахів масових протестів на ґрунті звинувачень уряду у підтасуванні виборів (кампанії 1995, 2005, 2010 рр.).

Отже, в результаті фасадної лібералізації, що відбувалася за часів А. Садата та Х. Мубарака, в Єгипті склалася багатопартійна система під контролем держави, в якій Національно-демократична партія була домінуючою. Оскільки НДП не була незалежною від держави, не допускала конкуренції на рівній основі та підтримувала власне панування засобами, що виходили за межі демократичних, можна визначити єгипетську партіому, за Д. Сарторі [6, р. 257-262], як неструктуровану авторитарну систему домінуючої партії.

Період екстремального завершення підготовчої фази демократичного транзиту мав місце від початку «Арабської весни» (січень 2011 р.) і до проведення перших в історії Єгипту вільних парламентських (листопад 2011 – січень 2012 р.) і президентських виборів (травень – липень 2012 р.) включно. Характерними ознаками завершення першої фази демократичних перетворень стали руйнування старої партійної системи, яке було юридично оформлене рішенням Верховного адміністративного суду про заборону НДП (квітень 2011 р.), і безконтрольне зростання кількості політичних партій (більше 50 станом на кінець 2011 р.).

Помітною особливістю неструктурованої роздрібненої партіоми, що виникла, став чіткий ідеологічний характер всіх її складових. Соціалістичні партії поділилися на дві групи: насеристів (прихильників арабського соціалізму) та соціалістів західного типу. Насеристи спочатку зберігали старі партійні структури Арабської демократичної партії насеристів (АДПН) і Партії гідності («Аль-Карама»). В 2012 р. почалася їх консолідація у новій Партії народної течії (ПНТ). Друга група соціалістів складається з Єгипетської соціал-демократичної партії (ЄСДП, асоційований член Соцінтерну) та партій, що засновані активістами лівих молодіжних рухів часів «Арабської весни», таких як Партія соціалістичного народного блоку (СНБ), Єгипетська соціалістична партія (ЄСП), Партія хліба та свободи, Єгипетська партія свободи та інших. Особливе місце серед соціалістів займає Національно-прогресивна (ліва) партія («Тагамму»), яка є найстарішою опозиційною партією Єгипту та має відверте антизахідне спрямування.

Ліберальний фланг партійної системи поєднує партії, що діяли в мубараківські часи (Новий Вафд, «Аль- Гадд» («Завтра»), Партія реформ і розвитку «Місруна») та новостворені (Партія вільних єгиптян, «Дустур» («Конституція»), Партія конгресу та інші). Особливе місце займає Партія справедливості, яка була заснована так званою «інтернет-молоддю» в 2011 р.

Політичний іслам уособлює другу особливість партійної системи Єгипту – наявність у політичних партій зовнішніх організацій, які теж займаються політичною діяльністю. Так, Партія свободи та справедливості (ПСС) виникла як політичне крило Асоціації братів-мусульман (АБМ), «ан-Нур» («Світло») – «Салафітського заклику», Партія будівництва та розвитку (ПБР) – «Аль-Джамаа аль-Ісламійя» («Ісламських груп»). Станом на кінець 2014 р. в Єгипті, крім зазначених, діяли ще більше 40 ісламістських партій, головним чином салафітських (Партія автентичності, Партія чесноти, «Батьківщина», Єгипетська партія реформ, Нова робітнича партія, Партія народу, Партія прапору та інші). Деякі ісламістські партії намагаються поєднувати політичний іслам і лібералізм («аль-Васат», Партія сильного Єгипту) чи політичний іслам і соціалізм (Ісламська робітнича партія (колишня СПП), суфійська Партія єгипетського визволення тощо).

Ще одною корисною з погляду демократії особливістю єгипетської партійної системи є здатність політичних партій до об’єднання у блоки без урахування ідеологічних розбіжностей з прагматичною метою отримання парламентських мандатів за спиною сильнішої партії.

Після парламентських і президентських виборів намітилася характерна для фази демократизації тенденція до структурування партійної системи на базі парламентських фракцій. Проте цю тенденцію загальмували недемократичне урядування президента М. Мурсі, судовий розпуск Народних зборів, липневий переворот 2013 р. і наступні події, які можуть розглядатися як прояви дедемократизації.

У нових умовах триває зростання кількості політичних партій, в тому числі через появу чи активізацію прагматичних та універсальних партій, які раніше в Єгипті були відсутні або не відігравали істотної ролі. До таких політичних сил можна віднести новостворені Партію «Моя Батьківщина – Єгипет» та Єгипетський патріотичний рух, а також старі малі єгипетські партії, такі як Республіканська народна партія та Партія демократичного покоління та нові, які отримали назву «аль-фулюль» («залишки»).

Серед істотних факторів нового етапу розвитку партійної системи виокремлюються судова заборона АБМ і ПСС (серпень 2014 р.), припинення діяльності ісламістського «Національного альянсу на підтримку легітимності» (вересень 2014 р.) та намір деяких впливових ліберальних, соціалістичних та ісламістських партій бойкотувати вересневі (2015 р.) парламентські вибори як потенційно недемократичні.

Отже, підсумовуючи вище сказане, необхідно зазначити, що партійна система є залежною змінною, яка чутливо реагує на перебіг демократичних трансформацій. Ця змінна є особливо важливою для діагностування особливостей неузгоджених демократичних транзитів, які відхиляються від стандартів і призводять до непередбачуваних результатів.

 

 

1. Демократизация: учеб. пособие / [сост. и науч. ред. К. В. Харпфер, П. Бернхаген, Р Ф. Инглхарт, К. Вельцель]; пер. с англ. под науч. ред. М. Г. Миронюка. – М. : Изд. дом Высшей школы экономики, 2015. – 708 с.
2. Mainwaring S. Rethinking Party Systems in the Third Wave of Democratization: The Case of Brazil / S. Mainwaring. – Stanford: Stanford University Press, 1999. – 412 p.
3. Post-Communist Party Systems: Competition, Representation, and Inter-Party Cooperation [Kitschelt H., Mansfeldova Z., Markowski R., Toka G. ]. – Cambridge: Cambridge University Press, 1999. – 457 p.
4. Political Parties and Democracy / ed. by L. Diamond, R. Gunther. – Baltimore: John Hopkins University Press, 2001. – 359 p.
5. Espindola R. Political Parties and Democratization in the Southern Cone of Latin America / R. Espindola // Democratization. – 2002. – №3. – P. 109-130.
6. Sartory D. Parties and Party Systems: A Framework for Analysis / D. Sartory. – Cambridge: Cambridge University Press, 1976. – 368 p.
7. Ware A. Political Parties and Party Systems / A. Ware. – Oxford: Oxford University Press, 1996. – 454 p.
8. Растоу Д. А. Переходы к демократии: попытка динамической модели / Д. А. Растоу // Полис. – 1996. – №5. – С. 5-15.
9. Романюк О. І. Від тоталітаризму до демократії та національної державності: системний аналіз посткомуністичних трансформацій / О. І. Романюк. – Х. : ХДАК, 2011. – 376 с.
10. Выборы во всём мире. Электоральная свобода и общественный прогресс / [авт. -сост. А. А. Танин-Львов]. – М. : РОССПЭН, 2001. – 1112 с.
11. Гаврилюк Г. І. Неузгоджений демократичний транзит: єгипетський варіант / Г. І. Гаврилюк // Вісник Національного університету «Юридична академія імені Ярослава Мудрого». -- №4 (23). – С. 197-207.
12. История Востока: в 6 т. / [гл. редкол. : Р Б. Рыбаков (пред.) и др. ]. – М. : Вост. лит., 1995-2008. Т. 6: Восток в новейший период (1945-2000 гг.) / [отв. ред. В. Я. Белокреницкий, В. В. Наумкин]. – 2008. – 1095 с.
13. Политические системы современных государств: Энциклопедический справочник: в 4 т. / [гл. ред. А. В. Торкунов; науч. ред. А. Ю. Мельвиль]. – М. : Аспект Пресс, 2012-2014. Т. 4: Африка. – 2014. – 560 с.
14. Современные избирательные системы. Вып. 7: Египет, Исландия, Колумбия, Пакистан / [М. А. Сапронова, И. А. Ракитская, Г. Орлов, Н. Б. Крысенкова]; науч. ред. А. В. Иванченко, И. Лафитский. – М. : РЦОИТ, 2012. – 464 с. – (Издательская серия «Зарубежное и сравнительное избирательное право»).