Еволюція законодавства, яке передбачає кримінальну відповідальність за бандитизм

Такий відомий російський вчений, як І. Еверс [3, с. 372] щодо вбивства («разбои», «стать на разбои без всякой свады») вважав, що цей вид злочину вчинявся під час насильницького нападу.

Вагомою подією у розвитку українського кримінального законодавства XV ст. стало видання Судебника Казимира 1468 року. У ньому спостерігається становлення поняття бандитизму, який з урахуванням розвитку законодавства про кримінальну відповідальність України того часу слід віднести до злочинних посягань на особу та її майно. Основною причиною виникнення цієї правової норми необхідно вважати тодішній стан Литовсько-Руської держави, де широких масштабів набули міжусобні феодальні війни [4, с. 14]. Маючи на меті захистити шляхту та її майнові права від зазначених злочинних посягань, законодавець вніс у Судебник Казимира ст. 21, у якій заборонялось вчинювати бандитські напади [5].

Основним нормативним актом, яким регулювались правовідносини у суспільстві польсько-литовського періоду, аж до поширення у першій половині ХІХ ст. законодавства Російської імперії, був Литовський Статут, який мав три редакції 1529, 1566 та 1588 років. Досліджуючи тексти Литовських Статутів, зустрічаємо у кримінальному праві того часу те, що законодавець починає розрізняти відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, – головного виконавця злочинного діяння і осіб, які брали безпосередню участь у вчиненні злочину. Відповідальність їх залежно від суспільної небезпеки вчиненого могла бути різною і однаковою. Так, при вчиненні групового нападу на будинок шляхтича, у результаті якого сталося вбивство, винні підлягали смертній карі [4, с. 14]. Ця кримінально-правова норма закріплена, зокрема, у Статуті в редакції 1588 року в 1 артикулі 11 розділу під назвою «Хто бы на чий домъ або господу умысл не наехалъ, хоте чиего забити» [6]. У цьому ж артикулі також говориться про напад як про спосіб вчинення злочину бандою «... хто бы на чий домъ шляхетьский не только на самый дворъ, але и на гумно або дворец. кгвалтомъ умысль не наехавши або нашедши... «. В окремих артикулах Литовських статутів першої та другої редакцій також містяться норми, які передбачають відповідальність за вчинення саме бандитського нападу. Зокрема в редакції 1529 року вказані положення містяться в артикулах 1, 19 розділу 7 «О кгвалтех земских о боех о головщинах шляхетскихъ», у Статуті 1566 року бандитський напад згадується, наприклад, в артикулах 20 та 23 розділу 2 «О оборонъ земской», артикулах 1, 3 і 21, розділу 11 «О кгвалтехъ и о головщинахъ шляхецскихъ».

Необхідно зазначити, що порівняно з Руською Правдою та Судебником Казимира поняття бандитизму, у правовому розумінні того часу, набуло чіткішого забарвлення і ознак, які конкретніше характеризують це діяння. У Литовському Статуті поняття бандитизму правотворець визначав через термін «кгвалтомъ умысль не наехавши або нашедши», під яким необхідно розуміти збройний напад, пов’язаний із насильством. Крім цього, у Статуті законодавцем закріплено підвищену суспільну небезпеку цього діяння – озброєна група нападників. У Литовському Статуті містяться посилання на об’єкт бандитського посягання – будинок шляхтича (в редакції 1529 р. розділ 2, арт. 14, розділ 7, арт. 1; в редакції 1566 р. розділ 2, арт. 20, розділ 4, арт. 42, розділ 11, арт. 1; в редакції 1588 р. розділ 2, арт. 18, розділ 4, арт. 64, розділ 11, арт. 1, 59), маєток, село чи їх жителів (в редакції 1529 р. Розділ 7, арт. 19; в редакції 1566 р. розділ 11, арт 21; в редакції 1588 р. розділ 11, арт. 20, 43), церкву (в редакціях 1566 р. та 1588 р. у розділах 11, арт. 3), розкривається питання мети злочинного посягання – умисне вбивство шляхтича, пограбування або спричинення майнової шкоди, що своєю чергою впливає на призначення покарання. Зокрема у разі вбивства шляхтича нападник («кгвалтго вникъ») підлягав смертній карі [4, с. 15].

В середині XVII ст. визначною пам’яткою українського законодавства були «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року (далі «Права»). Про групові збройні напади на маєтки шляхти та церковні храми, так як і у вищезазначеному акті Литовської держави, говориться і в «Правах», наприклад, «О наъздах на доми и на всякія имъны вовремя походу... «, «О насилномъ одного на другого нападении», «Кто на чий домъ или на каное нибудь жиле насильно напавъсъ помощниками... «, «О нападеніи на церкви всякого христианского закона». За аналогією до Статуту, «Права» відокремлюють поняття грабежу, розбою і бандитизму, хоча тлумачення останнього характеризується як «умишленно наъхавъ или нашедъ» або «насильно напав». Свідченням цього є те, що про розбійні напади говориться в окремих артикулах глави 20 «О розбои на путиучиненномъ», «О розбои и смертномъубийствъ при розбое». Відповідальності за грабіж у «Правах» присвячена окрема 22 глава «О