Еволюція законодавства, яке передбачає кримінальну відповідальність за бандитизм

У подальшому, на Правобережній та Лівобережній Україні поширюється законодавство Російської імперії про кримінальну відповідальність. Так, у 1845 році на територію України починає поширювати свою дію «Уложение о наказаних уголовных и исправительных» (далі «Уложення»), яке стало основним законодавчим актом в галузі кримінального права. За основу були взяті положення «Соборного уложення». В Особливій частині «Уложення» 1845 року вперше згадується про шайку як вид співучасті – обставину, що посилює відповідальність. Проте законодавець не розкриває зміст цього поняття. Зробити це намагались вчені того часу. О. Ф. Кістяківський зазначив: «Шайкою, или бандою, называется соединение многих лиц, согласившихся составить ее съ цълто совершенія не столько одного опредъленнаго преступлены, сколько цълаго ряда однородных или разнородных пре ступленій напередъ неопредъленныхъ въихъ конкретному видъ» [7, с. 546]. Подібну думку щодо розкриття вказаного поняття висловив російський вчений Н. С. Таганцев, який писав: «Шайкою, по смыслу статей 922-923 Уложенія, называется такое сообщество, которое составляется для совершенія пре ступленій общегнуснаго характера, как-то: разбоя, зажи- гательства, дъланы или привоза фальшивой монеты всевозможныхъ видов, кражи, мошенничества, подделки документові» [8, с. 589].

Організація шайки з метою вчинення розбійних нападів вважалась більш суспільно небезпечним діянням, ніж створення аналогічного «сообщества» для крадіжок та підробки грошових знаків. Залежно від мети організації цих банд суди призначали і відповідні покарання їх членам. Зокрема, участь у шайках першого виду каралась каторжними роботами на строк до шести років, а участь у злочинних організаціях, що належали до другої групи, – висланням до Сибіру або направленням у штрафні роти (ст. 924, 925, 926). «Уложення» у зазначених статтях дає чітке визначення видів співучасників шайки, а саме: організатори; члени шайки; особи, які знали про факт існування шайки, але не повідомили про це правоохоронним органам; особи, які надавали членам шайки зброю і засоби для вчинення останніми злочинів; «пристанодержатели», тобто, особи, які утримували приміщення, в яких дозволяли членам шайки проживати та переховуватись [4, с. 19].

На початку ХХ ст. у Російській імперії було видано «Уголовное уложение» 1903 року, яке вводилося в дію поетапно. В ньому термін «шайка» застосовується у Загальній частині, зокрема, у статті 52, поряд з яким вживається ще один вид співучасті – «сообщество»: «Согласившійся принять участие въ сообществъ для учинения тяжкого преступленія или преступлены и не отказавшійся отъ дальнъйшаго соучастія, но не бувшій соучастникомъ тяжкого преступлены или преступлены, отвъчает только за участіе въ сообществъ. Участіе въ сообществъ для учиненія тяжкого преступлены или преступлены или въ шайкъ, составившейся для учиненія нъсколькихъ тяжких пре ступленій или преступленій, наказывается в случаяхъ, особо законом указанныхъ» [9, с. 117-118].

Цікавим є те, що шайки за «Уголовным уложением» 1903 року можна було поділити на певні види, виходячи із того, для чого вони організовувалися. Так, стаття 279 вказує на шайки, які зорганізувались «для поддълки, переділки или сбыта поддъланныхъ или передълан- ныхъ монеты, билетовъ или бумаг... «, «для поврежденій чужого имущества в случаяхъ, указанныхъ статьею 564», «для воровства, разбоевъ, вымогателствъ или мошенничествъ», «для прюбрътешя, принятія на храненіе, сокрытая, заклада или сбыта чужого имущества, добыта- го завідомо посредствомъ преступнаго дъянія», «для водворенія контрабанды» [9, с. 212].

У законодавстві радянського періоду бандитизму приділялася особлива увага, оскільки він входив до групи злочинів, які були направлені проти революції.

Оскільки у перші післяреволюційні роки на територію України поширювались законодавчі акти РРФСР, то для аналізу еволюції кримінального законодавства, що передбачає кримінальну відповідальність за бандитизм, варто проаналізувати саме нормативні акти цієї країни. Так, у Декреті РНК РРФСР від 20 липня 1918 року «О суде» знаходимо першу згадку про бандитизм як про злочин. Майже через рік Декрет ВЦВК від 20 червня 1919 року «Об изъятии дели з общей подсудности в местностях, объявленных на военном положении» дав визначення бандитизму як «... участие в шайке, составившейся для убийств, разбоя и грабежей, пособничество и укрывательство такой шайки» [10].

РНК УРСР теж прийняв низку нормативних актів, направлених на боротьбу з бандитизмом. Зокрема, це постанова «Про заходи по боротьбі з бандитизмом» 1 лютого 1921 року РНК УРСР видала нову постанову «Про боротьбу з бандитизмом» [11], де було наголошено на необхідності посилення відповідальності осіб, які надавали допомогу бандитам. Загалом, як правильно зауважив Р. Л. Чорний, у зазначених постановах йдеться про боротьбу з політичним бандитизмом, тобто із представниками заможної частини селянства, яке не сприймало радянської влади і суспільно-політичних змін, які відбувались у той час в Україні [4, с. 22-23].

Вперше у радянські часи легальне визначення бандитизму в радянській Україні було здійснено в постанові РНК УРСР «Про підсудність справ про бандитизм» 1921 року. Бандитизмом визнавалось «похищение, повреждение, истребление имущества или посягательство на человеческую жизнь или здоровье, учиненное одним или несколькими лицами с целью дезорганизации государственной либо хозяйственной деятельности Советской власти... «.

Перший КК УРСР від 23 серпня 1922 року окремою статтею виділив бандитизм – Ст. 76. він був віднесений до державних злочинів у розділі злочинів проти порядку управління. Згідно цієї статті бандитизм визначався як «організація та участь у бандах (озброєних шайках) та організовуваних бандою розбійних нападах і пограбуваннях, нападах на радянські та приватні установи і окремих громадян, зупинки поїздів та знищення залізничних колій, незалежно від того, супроводжувалися такі напади вбивствами чи не супроводжувалися».

Стаття 76 КК УРСР містила дві частини. Зокрема, частина друга встановлювала кримінальну відповідальність пособників бандитизму, тобто осіб, що не були членами банди: «Пособничество бандам и укрывательство банд и отдельных их участников, а равно- сокрытие добытого и следов преступления». Вказані дії карались «теми же наказаниями с допущением понижения наказания до лишения свободы на срок не ниже двух лет сострогой изоляцией или конфискацией имущества».

Наступний кримінальний кодекс Української РСР 1927 року закріпив відповідальність за бандитизм у ст. 56-17. Визначення бандитизму було таким: «організація озброєних банд та участь у них та в організовуваних нападах на радянські та приватні установи або окремих громадян, зупинка поїздів та знищення залізничних шляхів і інших засобів зв’язку тягне за собою – позбавлення волі з суворою ізоляцією на строк не нижче трьох років з конфіскацією всього або частини майна, із збільшенням при особливо обтяжуючих обставинах аж до найвищої міри соціального захисту – розстрілу, з конфіскацією майна». Дана стаття не містить у собі частини другої.

В 1928 році, до переліку злочинів, боротьба з якими була в компетенції державного політичного управління, був внесений також і бандитизм, що свідчить про віднесення цього складу злочину до політичних злочинів, за допомогою яких каралися ті верстви населення, які не сприймали радянську владу.

Після нападу фашистської Німеччини на СРСР, з метою посилення боротьби із злочинами, що посягали на особисте майно громадян, практикувалося застосування ст. 56-17 ККза аналогією. Так, у постанові Пленуму Верховного суду СРСР від 8 січня 1942 року пропонувалось кваліфікувати як бандитизм крадіжки майна евакуйованих громадян за наявності особливо обтяжуючих обставин.

КК УРСР 1960 року передбачив відповідальність за бандитизм в ст. 69 та відніс його до інших злочинів проти держави. Нове визначення бандитизму стало ще більш чітко вираженим. У ньому відмежовувались злочинні діяння цього виду від інших форм організованої злочинної діяльності. У диспозиції статті конкретно було зазначено мету, з якою створювалась банда, а саме для вчинення нападів на державні, громадські організації чи підприємства або на окремих осіб. Аналогію було скасовано. Ст. 69 проіснувала без змін аж до прийняття у 2001 році нового Кримінального кодексу України, який був введений у дію з 1 вересня 2001 року. Склад злочину «бандитизм» (ст. 257 КК) віднесено законодавцем до розділу ІХ «Злочини проти громадської безпеки». Необхідно зазначити лише те, що з розпадом колишнього СРСР та змінами, що почали відбуватись в економіці України – появою нових форм власності – із диспозиції статті були виключені вказівки на державні чи громадські підприємства та організації [4, с. 26].

Питання визначення кримінального покарання за злочин, який передбачений ст. 257 КК України [1] виступає складним процесом, який пов’язаний із врахуванням не тільки безпосередньо санкції ст. 257, але і обставин, які обтяжують та пом’якшують відповідальність, необхідність, як правило, кваліфікації дій винного за сукупністю складів злочинів, що, у свою чергу, зумовлює вчинення дій з поглинання менш суворого покарання більш суровим, врахування строку відбування кримінального покарання, якщо особа була затримана і трималася під вартою, виходячи із часу її затримання і т. д.

 

 

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що проблема боротьби з організованими видами збройної злочинності, в тому числі з бандитизмом, стала загальнодержавною задачею. Сучасна правова кримінологічна, соціально-психологічна характеристика бандитизму свідчать про те, що досліджуваний вид організованої злочинної діяльності органічно переплітається з терористичною, екстремістською злочинністю, що є особливо актуальним, зважаючи на останні події в Україні.