Фольклорна проза із зібрання П.Чубинського: історичні здобутки і сучасні проблеми дослідження

– Е, е, е!.. Де ты теперъ найшовъ правду? Нема теперъ правды на світі! – Теперъ скрізь одна крывда.

– Ні, дядьку! Є правда – правдою лучче жити. 

– Давай спорити. 

– Ходім на суд.” (“Про правду и крывду”)14

та:

“Жили колись то два брати: одинъ багатий, а другій такій бідний, що й не сказать. Цей бідний братъ и вмеръ, зостався у ёго син, и вінъ живъ тежъ бідно. И спитався вінъ у свого дядька:

– А що, дядьку, якъ лучче теперъ жити: чи правдою, чи неправдою,

– Ей, де ти теперъ знайшовъ правду? Нема теперъ правди на світі! – Теперъ скрізь одна крывда.

– Ні, дядьку, справді, правдою лучче жити?

– Давай спорити, ходім на суд!” (“Правда и брехня”)15.

Як бачимо, букву и у другому тексті застосовано як для відтворення и, так і для метаграфії літери ы. Водночас літеру ы метаграфовано як і та и. Оскільки ж у нашому розпоряжденні нема рукопису учителя зі Слобожанщини Столбіна, можемо лише висловлювати припущення щодо того, у якому напрямку здійснювалися заміни, проте другий з наведених вище текстів видається редагованим менш послідовно, хоча окремі правки були істотними, зокрема було об’єднано в одну репліку дві її частини, що у тексті “Про правду и крывду” невиправдано приписані різним персонажам. Принагідно зауважимо, що один і той же запис, вміщений двічі у різних відділах, може бути простим недоглядом, проте він надто промовистий, і свідчить як про недосконалість принципів систематизації матеріалів16 (окремі вади якої, до речі, відзначав сам П. Чубинський, вказуючи, що “відділи не можуть бути суворо розмежовані. У казці, зарахованій до одного відділу, є риси, за якими її можна було б зарахувати й до інших відділів”)17, так і про відсутність послідовності у здійсненні мовної редакції записів.

Різноманітність джерел, з яких надходили записи, неоднакова підготовка та фахова озброєність збирачів, а також те, що видання здійснювалося за межами України фактично чужою для більшості причетних до видання мовою, безумовно, не могло не відбитися на точності відтворення текстів. Щоб продемонструвати складність завдань, які стояли перед упорядником, звернемося до зіставлення рукописного джерела – записів А. Димінського, які зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, та їх передруків у другому томі зібрання П. Чубинського. Рукописи А. Димінського мають ряд особливостей, на які також свого часу вказував М. Левченко. Це, зокрема, відсутність розділових знаків у тексті, немотивоване застосування великої літери, суцільне, без проміжків, написання ряду слів, що часом створює своєрідні “темні місця” рукопису і провокує помилки та неточності при прочитанні, а також майже ідентичне написання літер ь та ъ. Тексти не паспортизовані збирачем, заголовки в них відсутні, натомість у складених А. Димінським покажчиках їх подано з описовими і не завжди точними назвами.

Все це значно збільшує ступінь суб’єктивності при едиційній роботі. Ось типовий приклад рукопису А. Димінського, відтворений без жодних змін, де наявні усі перелічені вади:

“Було 3-х злодиивъ пишлы и наговорылысь що у Пана багацько грошей и порадилысь пишлы въ Магазынъ наточылы горилки наколотылы мукы идалы псамъ итыхъ псивъ пянихъ повязалы хвостамы инабрами повишалы укралы гроши ивъ Косціоли роздилылыся на сурдути посварылысь и для разсудку тои сваркы порадылысь питы до Пана Спытаты о сурдутовы алебо панъ Любивъ байку и пастухъ розсказывавъ ему часто азлодіипрійшовшы росказавъ зробленноє нымы замись байкы нащо пана спытався идотоварышивъ сказавъ авы слухайты а пан осудывъ Сурдутъ тому що такый справный но ранкомъ вставъ, выдытъ всихъ псивъ на брами, грошый ныма излодіи утиклы новъ того пана бувъ брат Ксіондзомъ <...>”18

Публікація такого запису вимагала попереднього редагування тексту, отже перед упорядником стояло досить складне завдання, яке не завжди вдавалося виконати з належною обережністю. У публікації П. Чубинського текст набув такого вигляду:

“Було три злодія, пішли и зговорилися, що у пана багацько грошей. И порадившись, пішли въ магазинъ, наточили горілки, наколотили муки и дали псамъ, и тіхъ псівъ пьянихъ повъязалы хвостамы и набралі повішали; украли гроші и въ косцёлі розділилися на сурдуті, посварились и для розсудку тоі сварки, порадились піти до пана спитати о сурдутові. Але той панъ любивъ байки, и пастухъ розсказувавъ ёму часто. А злодій, прийшовши, розсказавъ зробленноє ими замісь байки. На що пан спытався, а до товарищівъ сказавъ: “а ви слухайте?” А пан осудивъ сурдутъ тому, що такій справний. Но ранкомъ, вставши, видить всіхъ псівъ на брамі, грошей – нема и злодіі утіклі.

Въ того пана бувъ брат ксёндзомъ <...>”19

До вже перелічених вище редакторських правок, що видалися М. Левченкові вразливими, напр., заміна твердого закінчення дієслів третьої особи на м’яке (прійдутъ – прийдуть), відтворення займенникових форм його, йому замість єго, єму та ін., можна додати ще немотивовані заміни окремих букв (тыхъ – тіх; утиклы – утіклі) чи навіть граматичних форм (відзначені курсивом), а подекуди й неправильне застосуванння розділових знаків, що спотворює смисл (підкреслений сегмент тексту), а також неточне тлумачення слів, наприклад, до велыкои ногы як до Великої ночи, инабрами (і на брамі) як и