Форма угод про вибір застосовуваного до договору права

 

 

У статті аналізуються формулювання угод сторін про вибір права, що свідчать про «явну вираженість» застосовуваного до договору права, а також обставини, що свідчать про вибір права, який явно не здійснений.

Ключові слова: застосовуване до договору право, угода про вибір права, явно виражений вибір права, непрямий вибір права, Регламент Рим І.

Постановка проблеми. Законодавство багатьох держав, а також окремі міжнародні документи дозволяють сторонам міжнародного приватного договору обирати застосовуване до нього право. У сучасному праві цей принцип є відомим праву більшості країн та закріплюється в багатьох міжнародних документах. Водночас слід відмітити дискусійність окремих питань, пов’язаних із реалізацією принципу автономії волі. До них відносять також питання про те, у якій формі має виражатися угода щодо застосовуваного права.

Стан дослідження. В українській доктрині автономія волі сторін щодо вибору застосовуваного до правовідносин права досліджувався А. С. Довгертом, С. М. Задорожною, В. І. Кисілем, О. О. Мережком, А. О. Фі- ліп’євим та іншими вченими. Водночас розвиток правового регулювання автономії волі сторін, а також дискусійність питань форми угод про вибір застосовуваного права потребують подальших досліджень.

Метою статті є аналіз формулювань угод сторін про вибір права, що свідчать про «явну вираженість» застосовуваного до договору права, а також обставини, що свідчать про вибір права, який явно не здійснений.

Виклад основного матеріалу. Слід відзначити, що за формою угоди про вибір права в літературі поділяються на такі види: 1) у яких вибір права явно виражений; 2) непрямі угоди про вибір права, тобто такі, що не містять формулювань, які вказували б на їх домовленість підпорядкувати договір праву, однак з умов договору або сукупності обставин справи можна зробити висновок про те, що сторони бажали б застосування певного права; 3) «гіпотетичні угоди» про вибір права. Про їх наявність говорять тоді, коли сторони не здійснили вибору права, проте суддя встановлює, «яке право обрали б сторони, якби їх увага була звернена на цей момент у договорі» [1, с. 455-457]. Однак у ХХ столітті в усіх західноєвропейських країнах відмічається заміна підходу гіпотетичного вибору права пошуком права, що має найтісніший зв’язок із відносинами [2, с. 95].

У доктрині зустрічаються також детальніші класифікації таких угод. Так, наприклад, С. М. Задорожна класифікує способи вибору права на прямий і непрямий. Прямий вибір права у свою чергу поділяється на категоричний та конклюдентний, у тому числі мовчазний [3, с. 131]. Непрямий вибір автор називає конкуренцією колізійних прив’язок [3, с. 56].

Слід відзначити, що нам ближча класифікація угод про вибір права на явні, у яких вибір права явно виражений, та неявні, що постають з умов договору або сукупності обставин справи, за якими можна зробити висновок про те, що сторони бажали б застосування певного права.

Саме в цьому значенні ми будемо вживати в подальшому терміни «явний» і «неявний» вибір права.

Водночас, як би ми не іменували різновиди угод про вибір права, важливо визначитися з тим, які саме формулювання, умови договору, обставини справи свідчать про їх наявність.

Зі змісту ч. 2 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» постає, що вибір права може бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину, обставин справи, які розглядаються в їх сукупності. При цьому слід відзначити, що якщо вибір права стосується лише частини правочину, то згідно із ч. 4 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» він повинен бути явно вираженим [4].

Як зазначає А. С. Довгерт, ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» є трансформацією правил Конвенції про право, що застосовується до договірних зобов’язань [5, с. 33].

Так, свого часу Конвенція про право, що застосовується до договірних зобов’язань, підписана в Римі 19. 06. 1980 р. (далі – Римська конвенція), у ч. 1 ст. 3 передбачала, що договір регулюється правом, обраним сторонами. Угода про такий вибір мала бути явно вираженою або прямо випливати з умов договору чи обставин конкретної справи.

Водночас однією з проблем застосування Римської конвенції було неспівпадіння її тексту в перекладах різними офіційними мовами. На це звертається увага в Зеленій книзі [6], а також у дослідженнях окремих авторів [7, с. 691]. Зокрема, друге речення ч. 1 ст. 3 Римської конвенції англійською мовою звучало так: «The choice must be expressed or demonstrated with reasonable certainty by the terms of the contract or the circumstances of the case» («Вибір має бути явно вираженим або доведеним із розумною визначеністю умовами договору чи обставинами справи»). Німецькою мовою це положення формулювалося так: «Die Rechtswahl muß ausdrücklich sein oder sich mit hinreichender Sicherheit aus den Bestimmungen des Vertrages oder aus den Umständen des Falles ergeben» («Вибір повинен бути явно вираженим або доведеним з достатнім ступенем визначеності положеннями договору чи обставинами справи»). Французькою мовою воно звучало таким чином: «Ce choix doit être exprès ou résulter de façon