Форма угод про вибір застосовуваного до договору права

Що стосується попереднього ходу ділових відносин між сторонами (вони можуть включати в себе практику укладення попередніх договорів, а також ведення переговорів), на наше переконання, слід погодитися з

О. І. Бєлоглавеком, що в певних випадках безперервність вибору права щодо майбутніх договорів не можна виключити, однак при цьому є необхідною наявність явного доказу «безперервності вибору права з моменту досягнення домовленості про право, застосовуване до попереднього договору, яка прямо веде до консенсусу, досягнутого сторонами щодо змісту майбутнього договору» [7, с. 690].

При цьому слід додати, що якщо хід ведення переговорів свідчить про вибір застосовуваного права або, навпаки, про небажання сторін застосовувати певне право, то цей чинник переважає всі інші (наприклад, вибір права в пов’язаному договорі), оскільки він дозволяє встановити дійсну волю сторін. Це яскраво видно в справі «Land Rover Exports Ltd v Samcrete Egypt Engineers and Contractors SAE», що розглядалася англійськими судами. З метою забезпечення виконання зобов’язань за дистриб’юторським договором було укладено договір поруки, який не містив вибору права. Проте дистриб’юторський договір містив умову про застосування до нього англійського права. Однак суд звернув увагу, що під час переговорів єгипетська компанія викреслила з договору поруки умови про застосування англійського права та вирішення спорів англійським судом. Ці обставини було розцінено судом як такі, що вказують на відсутність вибору сторонами договору поруки застосовуваного права [14].

Як зазначалося, одним із можливих індикаторів неявного вибору права є вибір форуму, який вирішує спір. Цей підхід особливо яскраво проявився в рішенні в справі «Tzortzis v. Monark Line A/B», у якому англійський суд зазначив: «Явний вибір суду є неявним вибором застосовуваного права». До переваг такого способу визначення неявного вибору права відносять простоту й визначеність. Незважаючи на те, що це рішення іменують таким, що відображає тенденції англійського права, слід відмітити, що, наприклад, у рішенні в справі «Compagnie d’Armement Maritime S. A. Appellants v Compagnie Tunisienne de Navigation

S. A. Respondents» суд провів чітку межу між арбітражним застереженням та угодою про вибір права, відмовившись застосувати англійське право до суті спору лише на тій підставі, що арбітражним застереженням сторони передбачали вирішення спорів в арбітражі в Лондоні [9].

Питання щодо значення вибору форуму для встановлення наявності угоди сторін про вибір застосовуваного права було дискусійним під час розробки Регламенту Рим І. У проекті Регламенту Рим І пропонувалося, щоб ч. 1 ст. 3 містила таке положення: «Якщо сторони домовилися про надання юрисдикції декільком судам чи арбітражам Держави-Чле- на слухати та вирішувати спори, які виникли або можуть виникнути з договору, презюмується, що вони також обрали право цієї Держа- ви-Члена» [15].

Однак в остаточній редакції ч. 1 ст. 3 Регламенту Рим І це речення відсутнє. У п. 12 Преамбули зазначено, що угода сторін про надання юрисдикції судам або арбітражам країни-члена може бути лише одним із факторів, які слід враховувати під час встановлення непрямого вибору права.

Слід підтримати позицію, що вибір форуму не слід ототожнювати з вибором права. Вдалу аргументацію цієї позиції наводить О. І. Бєлогла- век, який, зокрема, звертає увагу, що не можна заздалегідь бути впевненим, що форум, який обрали сторони в угоді, не поставить під сумнів свою юрисдикцію. Крім того, суд, застосовуючи власне право, не спроможний «вносити в цей правопорядок наднаціональний характер пра- вовідношення» [7, с. 696].

У зв’язку із цим складно погодитися з тезою, висловленою С. М. Задорожною: «Найбільш поширеною умовою, що вказує на мовчазний вибір права, є арбітражне застереження» [3, с. 175].

Посилання в договорі на правові норми певної держави не обов’язково свідчитиме про вибір права на користь певної держави. Сторони можуть посилатися на такі норми, щоб спростити текст договору. Крім того, можуть існувати специфічні фактори, які обумовлюють посилання в договорі на право цієї держави. Наприклад, договір про створення на замовлення об’єкта права інтелектуальної власності аудіовізуального твору (рекламного ролика), укладений між російським замовником та українським виробником, може містити посилання на ст. 39 Закону України «Про авторське право і суміжні права» не тому, що сторони здійснили вибір на користь права України, а тому, що договори, які укладалися між виробником та акторами, передбачали передачу акторами прав в обсязі ст. 39 Закону України «Про авторське право і суміжні права». У свою чергу використання нормативно-правового акта України обумовлюється тим, що у відносинах виробника й акторів іноземний елемент був відсутній.

Однак слід погодитися з М. Вольфом із приводу того, що використання в договорі формулювань, властивих праву однієї держави та не відомих праву іншої держави, є підставою для висновку про неявний вибір права. Зокрема, автор наводить термін «Queen’s Enemies» (вороги королеви), що містився в договорі, укладеному між німцем та англійцем, які не мають жодного значення за німецьким правом. Це вказує на те, що сторони під час укладення договору мали на увазі застосування до нього норм англійського права [1, с. 456]. Так само Верховний суд Німеччини в рішенні в справі VII JR 19/98 від 14. 01. 1999 р. дійшов висновку, що згода сторін договору (голландської та німецької юридичних осіб) про застосування до нього норм німецького права IN (загальних стандартів будівельних робіт), а також договірних умов, застосовуваних для розміщення відкритих замовлень (VOB), свідчить про конклюдентний вибір німецького права сторонами договору [7, с. 728].

Водночас необхідно додати, що договірні формулювання можуть бути чинником, який свідчить про вибір права лише в тому випадку, коли мова йде про договір, укладений між сторонами, право яких належить до правових систем, що мають істотні відмінності.

На нашу думку, мова не може виступати індикатором визначення права, оскільки вибір найчастіше пов’язується з тим, наскільки сторони договору добре нею володіють. Наприклад, договір між українською й німецькою компаніями, укладений англійською мовою, як правило, свідчить лише про те, що німецька сторона не володіє українською мовою, а українська сторона – німецькою, однак обидві вони володіють англійською мовою. Звісно, сторони не мають на увазі застосування до їх відносин англійського права.

Такий же висновок слід зробити щодо валюти боргу та платежу. Так, визначення в договорі між українською компанією та казахською компанією ціни за послуги в доларах США означатиме лише те, що сторони довіряють стабільності цієї валюти, а не мають на увазі застосування права США до договірних відносин між ними. Місце виконання зобов’язань і місце укладення договору самі по собі не можуть свідчити про те, що сторони обрали як застосовуване право відповідних держав.

Висновки. Таким чином, умовами договору, які впливають на встановлення неявного вибору застосовуваного права, можуть бути формулювання, властиві праву однієї держави та не властиві праву іншої держави. До обставин, які можуть свідчити про те, що сторони здійснили неявний вибір права, належать переговірний процес, хід попередніх ділових відносин між сторонами.

Вибір форуму, розташованого в певній державі, сам по собі не може свідчити про те, що сторони домовилися про застосування права цієї держави до суті спору. Він повинен оцінюватися разом з іншими факторами.

Прикладом вибору права, що випливає з дій сторін договору, може бути обмін позовною заявою та відзивом на позов, у яких обидві сторони посилаються на норми права однієї й тієї ж держави.