Генезис інституту медіації в кримінальних справах на теренах сучасної України

 

Р. Аракелян

 

Упровадження інституту медіації в кримінальне процесуальне законодавство України зумовлює необхідність дослідження наявності чи відсутності давніх традицій (генезису) відновного правосуддя на теренах сучасної України в хронологічних межах із Х ст. н. е. до першої третини ХХ ст. в тогочасній системі права, правосвідомості українського народу. Таке дослідження слугуватиме однією із підвалин відродження, розбудови інституту медіації в кримінальному процесуальному законодавстві сучасної України з урахуванням ментальних і правових традицій українського народу.

Значний внесок у дослідження генезису інституту медіації в кримінальних справах на теренах сучасної України зробили такі вітчизняні науковці, як Бобров, А. Горов, І. Войтюк, Ю. Микитин, В. Маляренко, Л. Ілько- вець, В. Землянська, В. Замніус, Д. Ко- вриженко, О. Коваленко, С. Олійник, К. Льоффлер-Конрад, В. Трубников, Ємельянов, Н. Прокопенко, В. Сеге- дін, О. Перепадь та інші.

Незважаючи на здобутки в досліджуваній проблемі, у науковій літературі, зокрема у вітчизняних правників, бракує системних досліджень генезису інституту медіації в кримінальних справах на теренах сучасної України.

Метою статті є системний аналіз генезису інституту медіації в кримінальних справах на теренах сучасної України, що передбачатиме дослідження й аналіз кримінальних процесуальних актів часів Київської Русі, панування на теренах сучасної України Литовського князівства, Польського королівства, Гетьманської держави та австро-угор- ського панування до середини 1918 р.

На теренах сучасної України перша згадка про інститут медіації закріплена в найдавнішому руському літописі «Повість минулих літ», до складу якого входять положення договору 911 р. між Київською Руссю й Візантією [1, с. 21, 29]. Елементи інституту медіації були закріплені в більшості варварських правових актах, зокрема в Правді короля Іне, Салічній правді, Рипуарській правді, які є аналоговою типізацією Руської правди.

Тогочасне розуміння інституту медіації та відновного правосуддя, відповідно до положень Руської правди, зводилося до надання компенсацій за завдану правопорушенням шкоду, при цьому потерпіла особа отримувала грошове відшкодування за завдані їй моральні й фізичні страждання, зокрема побиття, спричинення незначних і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, словесну образу. Такі компенсаційні санкції застосовувалися за рішенням суду як загальна санкція за протиправне злочинне діяння. Суди приділяли основну увагу задоволенню інтересів потерпілого та ствердженню справедливості, також компенсаційні санкції мали некаральний характер і були спрямовані на налагодження, упорядкування конфліктних відносин сторін.

На нашу думку, у Руській правді закріплений компенсаційний характер санкцій, при цьому відсутні матеріали, які визначали б процедурні форми примирення сторін. Цей аргумент є свідченням прогресивного розуміння і тлумачення відновного правосуддя, яке не зводилося виключно до процедур примирення, що є одним із можливих позитивних кінцевих наслідків однієї із форм відновного правосуддя.

Писане право Київської Русі передбачало співправління князів і князівські з’їзди, які передували встановленню, ініціюванню співправління, що мали превентивний характер договірних відносин сторін у розрізі відновного правосуддя, який доцільно було б розглядати як запобігання конфліктним ситуаціям.

Аналіз історії Київської Русі свідчить про існування інституту медіації та відновного правосуддя в тогочасній системі права, правосвідомості українського народу, цей інститут був оснований на компенсаційному характері санкцій, що застосовувалися до правопорушника в обхід каральних механізмів покарання. У Київській Русі мирова угода не ототожнювалася з компенсаційними санкціями (визначальною складовою відновного правосуддя), застосування компенсаційних санкцій як альтернатива каральних санкцій не мала на меті примирення конфліктуючих сторін, а у випадку примирення сторін за таких умов розглядалася як один із позитивних наслідків процедури медіації. Вітчизняний генезис інституту медіації оснований на публічно-правовій, політичній практиці відносин між різними носіями державної влади та не пов’язаний із тогочасною судовою системою.

Процедура медіації в Київській Русі зводилася до князівських з’їздів, княжих судів, які провадилися за посередництвом авторитетних державних діячів, котрі сприяли вирішенню конфліктних міжусобницьких війн князів. Тогочасні правові акти інституту медіації в публічних спірних правовідносинах передбачали синтез правових і релігійних норм, що виявилося в процедурі хресного цілування, яким завершувалося й скріплювалося укладення угод у системи відновного правосуддя та інституту медіації зокрема.

Поняття «інститут медіації» та «примирення» в Київській Русі співвідносилися як загальне й ціле, перше розглядається як процес пошуку взаємоприйнятного рішення, а друге – як позитивний, бажаний результат. Інститут медіації та примирення мали у своїй основі єдину нормативно-правову основу, спрямовану на припинення ескалації соціальних, публічних конфліктів у Київській Русі. Інструментарієм відновного правосуддя було грошове й інше матеріальне відшкодування (компенсація) завданої правопорушенням шкоди, воно націлювало основну увагу на потреби жертви конфлікту. Інструментарієм примирення було вирішення й запобігання конфліктній ситуації мирним шляхом, примирення ворогуючих князів. Ми вважаємо, що князівські з’їзди необхідно розглядати як процедуру тогочасного інституту медіації, який у позитивному ефекті передбачав досягнення примирення конфліктуючих сторін.

Після розпаду Київської Русі значна частина сучасної території України потрапила під владу Литовського князівства, а згодом – Польського королівства. Основним джерелом права цих держав були «Литовські статути» 1529, 1566, 1588 рр., що діяли на значній території України протягом ХУІ-ХУІІ ст. і ґрунтувалися на Руській Правді. Відповідно до положень «Литовських статутів», мета покарання полягала у відшкодуванні потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця. При цьому основний акцент зроблено на залякуванні, про що свідчить жорстокість і болючість покарання, а також публічність його виконання. Так,