Генезис інституту медіації в кримінальних справах на теренах сучасної України

«Литовський статут» 1566 р. [1, с. 50-69] приділяв значну увагу порядку провадження судочинства. Поряд із державними і статутовими судами серед українського й білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, відомий під назвою «копи». Копний суд був тісно пов’язаний зі старим вічевим зібранням. У випадку вчинення злочину потерпілий міг скликати «копу», тобто віче всіх правоздатних осіб своєї громади. Учинений злочин і його наслідки обговорювалися привселюдно [1, с. 69]. Кожна особа, яка вважала, що злочин порушує її інтереси, могла висловити свою думку щодо нього, запропонувати покарання для злочинця. За своєю структурою копні суди ділилися на «гарячу копу», у якій брали участь найближчі родичі, сусіди потерпілого й кривдника, та «велику копу», до якої входили вже всі члени громади, котрі приймали остаточне рішення про покарання злочинця, відшкодування шкоди потерпілому. Такий різновид судів аналогічний за процедурною формою і сутнісним змістом сучасному порядку провадження в кримінальних справах на кшталт тубільців у Новій Зеландії та сімейних конференцій в Австралії.

Відповідно до положень «Статуту» 1588 р. (розділи IV, ХІ) [1, с. 165], передбачено порядок кримінального судочинство, який ініціюється за заявою зацікавленої сторони – потерпілого або його родичів, припинення кримінального провадження можливе на будь- якій стадії процесу шляхом відмови від позову й укладення мирової угоди, а щодо найтяжчих злочинів слідство й суд були обов’язковими.

За часів козачини (Гетьманської держави 1648-1782 рр.) починає зароджуватися козацька правова система, яка мала форму нормативного вираження в окремих документах, вирізнялася звичаєвим характером правового регулювання та була, на думку Д. Яворниць- кого, «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом» [5, с. 154]. Д. Яворницький зазначав, що «акти судових козацьких справ вказують на визнання запорожцями права договору між товаришами» [5, с. 156]. Так, сторони кримінального конфлікту могли завершити судову справу шляхом примирення й укладення відповідного договору про це. У випадку спричинення тілесних ушкоджень або майнових злочинів передбачалася можливість використання договірного порядку компенсації заподіяної шкоди. Така процедура була аналогічною сучасному розумінню сутності й порядку провадження за інститутом медіації та заохочувалася, віталася представниками козацької судової системи. Паланкові судді, курінний отаман і суд, кошовий отаман як остання інстанція намагалися примирити конфліктуючі сторони, фактично виконуючи роль медіаторів. Безпідставна відмова однієї зі сторін від примирення могла призвести до застосування покарання щодо «непокірного» [1, с. 165].

У 1654 р. був підписаний Переяславський договір. Ця подія є видатною та визначальною з огляду на формування української державності й національної правової системи. Унаслідок цієї події значна частина українських земель потрапила під владу російського царату на тривалий час. На цих землях були поширені положення «Соборного уложення» 1649 р. та інших законодавчих актів, які впливали на тогочасні правовідносини українського народу. «Соборне уложення» 1649 р. мало репресивний характер та обмежувало позитивні права сторін кримінального провадження щодо примирення й медіації. У п. 31 «Соборного уложення» 1649 р. декларативно зазначається про примирення сторін у випадку скоєння злочину, яке блокується можливістю його практичного втілення: «... а которые исцы с разбойники или с приводными людми с поличным в разбойных делах, не дожидаяся указу, учнут мирится, и мировые челобитные учнут в приказ приносити, и тот их мир ставит не в мир, и разбойником указ чинити, по государеву указу, кто чего доведется.

А исцом за то пеня чинится смотря по делу, не мирися с разбойники» [1, с. 166]. З огляду на це положення примирення в обхід державної влади не тільки не допускалося, а ще й каралося. «Мирова чолобитна», назва тогочасного інституту примирення, застосовувалася щодо злочинів невеликої тяжкості й була можливою на таких стадіях кримінального провадження: 1) до звернення сторін до суду; 2) після звернення до суду, однак до початку виступів сторін у суді; 3) до винесення вироку [6, с. 3]. Потерпілий і правопорушник могли вирішити кримінально-правовий конфлікт у досудовому порядку, а також під час майже всього кримінального процесу – до прийняття судом остаточного рішення у справі [6, с. 9].

На українських землях на той час діяли правові акти Петра І, зокрема «Артикул військовий» Петра І, затверджений у 1715 р., розглядав примирення як пом’якшувальну обставину під час призначення покарання. Правовідносини українців у ХУііі ст. регулювалися збірником «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), що був розроблений з метою правового регулювання суспільних відносин саме на українських землях

Ми погоджуємося з думкою В. Та- ція, А. Рогожина, В. Гончаренка, які зазначали про те, що збірник не розмежовував цивільний і кримінальний процеси. Форма процесу була обвинувально-змагальною, у якій вирішальну роль відігравала ініціатива сторін [7, с. 353]. Так, п. 12 арт. 12 передбачалася можливість припинення провадження у справі у випадку примирення сторін і звернення до суду з відповідною «мировою чолобитною,