Генезис інституту медіації в кримінальних справах на теренах сучасної України

• за сприяння посередника, який обирався сторонами, його називали «мирителем»;
• безпосереднє досягнення згоди конфліктуючими сторонами.

Залежно від ступеня тяжкості злочину, досягнення примирення, один із указаних способів міг слугувати підставою для звільнення від покарання або розглядався як обставина, що пом’якшує покарання.

Інститут примирення в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» передбачав наявність визначального принципу відновних процедур, такого як добровільність. У випадку порушення цієї вимоги примирення сторін не визнавалося, а відповідна мирова угода не бралася до уваги [8, с. 13]. Важливою умовою дійсності примирення сторін за участю мирителя була наявність підписів сторін або уповноважених на це осіб у тексті мирової угоди. «Права, за якими судиться малоросійський народ» і, зокрема, інститут примирення, у тому числі за допомогою посередників, мали широке застосування на українських землях наприкінці ХУІІІ ст. – на початку ХІХ ст. [8, с. 46].

Демократичний характер приписів, які основані на сучасному розумінні принципів кримінального процесу, були закріплені в «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» 1845 р., у якому передбачалася можливість скасування вже призначеного покарання у випадку примирення сторін, а саме: «.. наказание вовсе отменяется вследствие примирения с обиженным» [8, с. 26]. Однак правова природа цієї норми права мала обмежений характер і застосовувалася лише щодо справ приватного обвинувачення, зокрема за п. 162 цього «Уложення»: «... когда преступления или проступок такого рода, что оные на основании законов не иначе могут подлежать ведению и рассмотрению суда, как вследствие жалобы обиженным или оскорбленным чрез то противозаконное деяние частным лицом приносимой, то приговор о наказании виновного отменяется, если принесший жалобу помириться с виновным прежде исполнения приговора» [8, с. 26].

Відповідно до положень аналізованого акта, примирення у випадку скоєння тяжких злочинів не було підставою для звільнення від призначеного покарання. Варто погодитися із думкою науковця Г. Ткача, який зазначив, що «примирення усувало можливість порушення кримінальної справи або зупиняло порушене провадження, а також слугувало основою для звільнення від покарання й навіть унеможливлювало виконання винесеного вироку» [9, с. 168]. «Уложення» 1845 р. на перший план висувало приватноправовий інтерес сторін кримінально-правового конфлікту під час провадження кримінального судочинства й передбачало можливість примирення в кримінальному процесі на будь-якій стадії провадження.

Наступним етапом розвитку аналізованого інституту медіації були історичні джерела права, викладені в таких документах 1864 р: «Уложення про судові установи», «Устав кримінального судочинства», «Устав про покарання, які накладаються мировими судами». «Уложення про судові установи» передбачало існування мирових судів, а «Устав кримінального судочинства» визначав, що справи приватного обвинувачення та справи, де можливе примирення (злочини, за вчинення яких максимальна санкція – ув’язнення до одного року), підсудні мировим судам. Цей факт підтверджується п. 19 «Уставу кримінального судочинства»: «... мировым судьям подсудны... дела о преступлениях и проступках, о коих производство, начинаясь не иначе, как по жалобам лиц обиженных или потерпевших вред, может быть прекращаемо примирением... « [10, с. 86].

Також п. 16 «Уставу кримінального судочинства» передбачав, що «судебное преследование в отношении к уголовной ответственности обвиняемого не может быть возбуждено, а начатое подлежит прекращению. за примирением обвиняемого с обиженным в указанных законом случаях» [10, с. 87]. Визначальним є те, що підставою для звільнення від кримінальної відповідальності була виплата сатисфакції потерпілому, в іншому випадку потерпілий мав право подати цивільний позов, зокрема п. 20 «Уставу кримінального судочинства» закріплював таке: «. примирение в таком деле, которое по закону может быть прекращено миром. признается с тем вместе за отречение от вознаграждения, если обиженный не оставил за собой право на гражданский иск» [8, с. 22]. Але примирення у справах приватного обвинувачення могло бути обмежене наявністю публічного інтересу, у цьому випадку кримінальна справа не закривалася на підставі примирення сторін. Функції медіатора у справах приватного обвинувачення виконував мировий суддя, який уживав заходів щодо примирення сторін. Влучно характеризує цей процес науковець Н. Несторов: «. у тих справах, які могли бути закриті у зв’язку з примиренням, суддя повинен вживати заходів для його досягнення» [1, с. 168].

Так, «Устав про покарання, які накладаються мировими судами» передбачав, що право припинити провадження в кримінальній справі на основі примирення мав не тільки потерпілий, а також його законний представник або уповноважені на це особи, якщо сам потерпілий був недієздатним [1, с. 168].

Наслідки судової реформи 1864 р. вплинули на демократизацію кримінального процесу та сприяли розширенню здобутків «Уложення» 1845 р. в аспекті примирення в кримінальному процесі. Деякі правові норми в розрізі досліджуваної проблеми були закріплені в австро-угорських нормативно-правових актах, що діяли на західноукраїнських землях до середини 1918 р., об’єднання ЗУНР та уНр, відповідно до Закону ЗУНР «Про тимчасову організацію судів і судової влади». Так, Закон «Про компетенцію суду» 1852 р. визначав, що в разі вчинення злочинів, за які передбачалося покарання до п’яти років позбавлення волі, «мужі довір’я», котрі виконували функцію мирового судді, були зобов’язані вживати заходів щодо примирення сторін [8, с. 32].

Виходячи із викладеного вище, маємо достатньо підстав зробити такі висновки:

Аналіз історії Київської Русі свідчить про існування інституту медіації та відновного правосуддя в тогочасній системі права, правосвідомості українського народу, цей інститут був оснований на компенсаційному характері санкцій, що застосовувалися до правопорушника в обхід каральних механізмів покарання.

Процедура медіації в Київській Русі зводилася до князівських з’їздів, княжих судів, які провадилися за посередництвом авторитетних державних діячів, котрі сприяли вирішенню конфліктних міжусобницьких війн князів.

У Київській Русі поняття «інститут медіації» та «примирення» співвідносилися як загальне й ціле, перше розглядається як процес пошуку взаємоприйнятного рішення, а друге – як позитивний, бажаний результат.

Інститут медіації та примирення мали у своїй основі єдину нормативно-правову основу, спрямовану на припинення ескалації соціальних, публічних конфліктів у Київській Русі. Інструментарієм відновного правосуддя було грошове й інше матеріальне відшкодування (компенсація) завданої правопорушенням шкоди, воно націлювало основну увагу на потреби жертви конфлікту. Інструментарієм примирення було вирішення й запобігання конфліктній ситуації мирним шляхом, примирення ворогуючих князів.

Інститут медіації продовжував функціонувати навіть після розпаду Київської Русі на теренах сучасної України, коли вона потрапила під владу Литовського князівства, а згодом – Польського королівства. У зв’язку з тим, що джерела права цих держав, зокрема «Литовські статути» 1529, 1566, 1588 рр., які діяли на значній території України протягом ХУІ-ХУІІ ст., ґрунтувалися на Руській Правді.

За часів козачини (Гетьманської держави 1648-1782 рр.) функціонувала козацька правова система, яка мала форму нормативного вираження елементів інституту медіації в окремих документах і вирізнялася звичаєвим характером правового регулювання. При цьому не розмежовувався цивільний і кримінальний процеси. Форма процесу була обвинувально-змагальною, у якій вирішальну роль відігравала ініціатива сторін.

Демократичні кримінальні процесуальні приписи в розрізі досліджуваної проблеми були закріплені в кримінальному процесуальному законодавстві 1845-1852 рр. й в австро-угорських нормативно-правових актах, що діяли на західноукраїнських землях до середини 1918 р. й об’єднання ЗУНР та УНР.

Ключові слова: відновне правосуддя, інститут медіації, примирення, право Київської Русі, козацька правова система, австро-угорські нормативно-правові акти.

У статті досліджується генезис інституту медіації в кримінальних справах на теренах сучасної України. За допомогою системного аналізу досліджено кримінальні процесуальні акти з питань медіації в кримінальних справах за часів Київської Русі, панування на теренах сучасної України Литовського князівства, Польського королівства, Гетьманської держави та австро-угорського панування до середини 1918 р.

В статье исследуется генезис института медиации в криминальном производстве на территории современной Украины. С помощью системного анализа исследованы криминальные процессуальные акты касательно медиации в криминальном производстве времен Киевской Руси, господства Литовского княжества на территории современной Украины, Польского королевства, Гетманского правительства и австро-венгерского господства до середины 1918 г.

In this article, it is being researched genesis of the institute of mediation in criminal cases on the territory of modern Ukraine. By means of system analysis the author of the article had researched criminal procedure acts regarding mediation in criminal cases at the time of Kievan Rus’ during the rule of the territory of modern Ukraine Duchy of Lithuania, the Polish kingdom, Hetman State and Austro-Hungarian domination until mid-1918.