Головні напрямки зовнішньої політики Іспанії середини 1980-х – початку 1990-х років

Так, 27 вересня 1976 р. М. Ореха на сесії ГА ООН підкреслив зацікавленість власної країни в розрядці міжнародної напруги і припиненні гонки озброєнь, зупинився на темі деколонізації і проблемі Гібралтару та відносинах Іспанії з країнами Латинської Америки.

Зауважу, що Король Іспанії і уряд діяли однаково – зближення з країнами Латинської Америки, нейтральними країнами та ЄЕС і дистанціювання у відносинах з США та НАТО.

27 жовтня 1976 р. Хуан Карлос прибув з офіційним візитом в Париж, наступні тижні пройшли під егідою укріплення зв’язків Іспанії з Латинською Америкою. Наприкінці жовтня міністр торгівлі Іспанії Х. Льядо здійснив серію візитів в Нікарагуа, Коста-Ріку, Панаму – обговорювалися зв’язки Іспанії з цими країнами в різних галузях. 28 листопада в Мадрид здійснив візит Президент Венесуели Карлос Андрес Перес, в грудні того ж року – міністр закордонних справ Рамон Есковар Салом. У березні 1977 р. Іспанія поновила відносини з Мексикою. 9-10 березня 1977 р. на запрошення міністра закордонних справ Іспанії Мадрид здійснив візит віце-адмірал Чилі – Патрісіо Карвахаль. У ході візиту було підписано декілька угод про співробітництво в різних галузях. Так, Іспанія, яка стояла на шляху демократичних перетворень, налагоджувала зовнішні зносини не тільки з демократичними державами, але й з державами, у яких панували диктаторські режими.

США не відмовлялися від спроб активізувати обговорення питання про взаємовідносини Іспанії та НАТО. Це питання обговорювалось з міністром закордонних справ М. Орехою у Вашингтоні під час проведення ХХХІ сесії ГА ООН, у листопаді р. за ініціативою держсекретаря США Г. Кіссінджера. За прийняття Іспанії до НАТО висловилися члени Північноатлантичної асамблеї у Вільямсберзі. У лютому р. в рамках іспансько-американської ради почала діяти спеціальна група, якій було доручено вивчити питання, пов’язані із можливим вступом Іспанії в НАТО.

Всередині країни не всі політичні сили висловлювались за вступ Іспанії в НАТО (заяви проти робили Комуністична партія Іспанії, Соціалістична народна партія Іспанії та Іспанська соціалістична народна партія) [7, с. 175].

Змінилося відношення Іспанії й до країн соціалістичного табору. З цього приводу міністр закордонних справ Іспанії М. Ореха наголосив: «Попередня політика Іспанії по відношенню до соціалістичних країн була неправильною і виходила з глибоко помилкових, на мій погляд, концепцій, якими користувалося іспанське дипломатичне відомство... Розвиваючись на ґрунті суворого дотримання норм міжнародного права, відносини Іспанії з соціалістичними країнами можуть стати в майбутньому надзвичайно плідними, вносячи істотний вклад у справу укріплення загального миру і безпеки народів. Відносини зі Східною Європою дозволять підвищити роль Іспанії в системі сучасних міжнародних відносин, створять новий фактор – фактор рівноваги – і відкриють можливість подальшого розвитку зовнішньої політики країни» [4, с. 187].

21 січня 1977 р. було проголошено про встановлення дипломатичних відносин з Румунією; через тиждень дипломатичні відносини з Іспанією встановили Югославія, Болгарія і Польща. 9 лютого 1977 р. СРСР та Іспанія вирішили обмінятися офіційними представництвами на рівні посольств [7, с. 103]. Пізніше були встановлені дипломатичні відносини між Іспанією та Угорщиною і Чехословаччиною, 4 квітня 1977 р. – між Іспанією та Німецькою Демократичною Республікою, 4 липня було підписано протокол про встановлення дипломатичних відносин послами Іспанії та Монгольською Народною Республікою в Парижі.

Після нормалізації відносин з соціалістичними країнами іспанський уряд спрямував свою політику на розвиток зв’язків з так званими «нейтральними» країнами. 710 березня 1977 р. в Мадрид здійснив візит міністр закордонних справ Австрії

В. Пар; більш інтенсивними стали контакти Іспанії зі Швецією і Швейцарією.

Наступний крок А. Суареса – візит у Мексику, де він і М. Ореха зустрічалися з президентом Хосе Лопесом Портельо і секретарем закордонних справ Сантьяго Роелем. Було переглянуто чинні угоди про торгівлю, відміну віз, питання про туризм, про співробітництво в науковій, економічній, промисловій та інших галузях.

Після закінчення переговорів в Мексиці А. Суарес попрямував до США, де зустрічався з Президентом Дж. Картером. Результатом зустрічі була офіційна заява, у якій було зроблено посилання на новий американсько-іспанський договір, що пролунало як попередження: Іспанія була військовим партнером США, та, ідучи на внутрішні вибори, вона повинна була пам’ятати про обов’язки, які взяла на себе [4, с. 192].

У зовнішньополітичній діяльності «другого» уряду Суареса акцент робився на подальше співробітництво держав з різним суспільним укладом. Внесок Іспанії в «західну захисну систему» пов’язувався з існуючими відносинами з США. Що ж стосується питання НАТО, то уряд не заперечував проти його обговорення, але в той же час не висловлювався на користь вступу.

У листопаді 1977 р. лідер ІСРП зробив перші самостійні кроки на міжнародній арені і візитував у США, де зустрічався з віце-президентом США У. Мондейлом, помічником президента з питань національної безпеки З. Бжезинським, держ- секретарем Е. Венсом й іншими офіційними посадовцями [4, с. 197]. У грудні 1977 р. делегація ІСРП на чолі з Ф. Гонсалесом перебувала в Москві та вела переговори з керівниками держави. Обидві делегації були за подолання розколу сучасного світу на військово-політичні блоки, проти їх розширення [2, с. 105].

24 листопада 1977 р. Іспанія офіційно стає членом Європейської Ради. Виступаючи на засіданні ради в січні 1978