Головні напрямки зовнішньої політики Іспанії середини 1980-х – початку 1990-х років

У цей період часу можна спостерігати прямування Іспанії до розвитку міжнародного співробітництва на позаблоковому ґрунті і це отримало підтвердження в ході зустрічей з керівниками нейтральних та неприєднавшихся країн Європи.

Латиноамериканський напрям Іспанії підтверджувався візитами Хуана Карлоса 8 -18 вересня 1977 р. у Венесуелу, Гватемалу, Гондурас, Сальвадор, Коста-Ріку і Панаму. У венесуельському парламенті Король Іспанії висунув ідею про створення іспансько-латиноамериканського співтовариства, яка стала стрижнем всієї подальшої політики Іспанії в цій частині світу. Через рік після поїздки Хуана Карлоса в Латинську Америку попрямував А. Суарес. Підсумком поїздки у Венесуелу стало спільне комюніке, у якому підкреслювався намір співдіяти більш повному здійсненню прав людини.

Поїздка 1978 р. А. Суареса на Кубу сприйнялася по-різному [4, с. 189]. Виступаючи перед журналістами, Фідель Кастро підкреслив, що Куба глибоко цікавиться іспанською політикою і має щиру надію на те, що ця країна є рівноправним членом світового суспільства, і буде проводити в життя той курс, який буде абсолютно незалежним, нейтральним і дружнім по відношенню до країн, що розвиваються [4, с. 199].

Чергову поїздку до Латинської Америки Хуан Карлос здійснив з 16 листопада по 1 грудня 1978 р. (Мексика, Перу, Аргентина). Під час візиту було підписано декілька договорів про економічне співробітництво, обговорювалася ідея іспансько-латиноамериканської спільноти націй.

У червні 1978 р. Хуан Карлос наніс візит в КНР. Під час зустрічі Король заявив: «Ми бажаємо, щоб міжнародні відносини ґрунтувались на мирній основі, підтримки миру і безпеки, що вплине на розвиток співробітництва і дружніх відносин між всіма народами» [4, с. 200].

У 1977-1978 рр. Іспанія переживала економічну кризу. В цих умовах уряд вирішує активізувати свої зусилля зі зближення з Європейським економічним співтовариством. 28 липня 1977 р. міністр закордонних справ М. Ореха офіційно представив в Брюсселі заявку на вступ Іспанії в якості повноправного члена в ЄЕС. 20 вересня рада міністрів ЄЕС підтвердила отримання цієї заявки і доручила Комісії європейських країн розглянути її і дати свій висновок [5, с. 312]. Наприкінці серпня 1977 р. Суарес візитував в Гаагу, Копенгаген, Париж, Рим, а в першій половині жовтня – завершив серію візитів до столиць держав-членів ЄЕС.

В іспанському уряді було створено спеціальний пост міністра у справах відносин з ЄЕС. 13 лютого 1978 р. присягу в якості керівника нового відомства приніс Лео- польдо Кальво Сотело. Спілкуючись із журналістами, він висловив оптимізм з приводу перспектив переговорів щодо вступу Іспанії в «Спільний ринок».

29 листопада 1978 р. Комісія європейських спільнот завершила обговорення іспанської заявки, яка була їй передана рік тому, і дала позитивну відповідь. У подальшому рада міністрів ЄЕС, ознайомившись із висновком, дала згоду на офіційне відкриття переговорів про вступ Іспанії в лютому 1979 р.

Тим часом, розв’язання питання вступу Іспанії в НАТО, на позитивне і швидше вирішення якого тиснула американська сторона, іспанський уряд бойкотував.

Міністр закордонних справ М. Ореха визнав, що членство Іспанії в НАТО повинна вирішувати нація і що участь в Північноатлантичному альянсі не змінить загального стратегічного балансу в Європі. А. Суарес виразив думку, що це питання повинна вирішувати не одна партія, і вирішується воно національним консенсусом, до того ж вирішення цього питання не є терміновим [5, с. 316].

Саме в цей час розпочинаються конфлікти всередині правлячої партії – позицію А. Суареса щодо вступу в НАТО не поділяли представники правого крила партії.

США вирішили посилити «тиск» на Іспанію, і в червні 1978 р. до країни прибув американський представник США Теренс Тодмен.

В наслідок того, що на А. Суареса тиснули не тільки з-за кордону але й всередині партії, а сам він схилявся до позаблокової політики, А. Суарес опинився перед непростим вибором: на виступах у конгресі продовжував відстоювати позаблокову політику, але вже не так впевнено, як раніше. Стала помітною різниця в проведенні міжнародної політики та в поглядах на неї між представниками уряду. Міністр закордонних справ М. Ореха демонстрував власну позицію на зовнішню політику Іспанії, і вона стала все більш відмінною від тієї, що проводив голова уряду. Так, М. Ореха наголошував на тому, що не має бажання дотримуватись ані нейтралітету, ані політики держав «третього світу». Він підкреслював, що Іспанія має особливі відносини з країнами Латинської Америки, арабськими країнами, зацікавлена проблемами Середземномор’я і солідарна з країнами Африки, які розвиваються [4, с. 318]. У цих умовах прем’єр-міністр А. Суарес вимагав розширення своїх прав, і Королівським декретом від 14 серпня 1979 р. була створена спеціальна урядова комісія з питань зовнішньої політики, головування на ній було доручено саме йому.

У цей період більш прохолодними стали іспансько-американські відносини. Під час загострення ситуації в районі Персидської затоки, після скинення шахського режиму в Ірані, іспанський уряд не дозволив американським винищувачам-бомбар- дувальникам зробити посадку на авіаційній базі в Торрехоні [4, с. 216].

У 1979 р. активізувалися спроби, спрямовані на зближення Іспанії з ЄЕС. 5 лютого в Брюсселі представники Іспанії (М. Ореха і Л. Кальво Сотело)