Головні напрямки зовнішньої політики Іспанії середини 1980-х – початку 1990-х років

«Атлантисти» із занепокоєнням слідкували за укріпленням взаємовигідних відносин між Іспанією і соціалістичними державами. Особливо успішно розвивалися іспансько-радянські відносини. Найвищого рівня було досягнуто в 1979 р. (М. Ореха прибув з візитом до Радянського Союзу в січні 1979 р., міністр закордонних справ СРСР здійснив відповідний візит в листопаді того ж року).

1979-1980 рр. були для Іспанії роками активізації відносин з країнами Латинської Америки, Арабського Сходу, Африки й Азії [4, с. 320].

Не витримавши тиску проатлантично і проамерикансько налаштованих елементів всередині власної партії і країни, А. Суарес змушений був піти у відставку в січні 1981 р. Його наступником стає Леопольдо Кальво Сотело. Скориставшись зміною влади, консервативно налаштовані офіцери вирішили влаштувати державний заколот, але Король, спираючись на відданих воєначальників, поклав край спробі захоплення влади [9, с. 309].

Уряд Соціально-демократичного Центру на чолі з Л. Кальво Сотело (19811982 р.) у зовнішньополітичній діяльності головну увагу приділяв зміцненню позицій Іспанії в Західній Європі, послабивши активність у Латинській Америці й в інших реґіонах світу. У програмній промові, з якою новий голова уряду виступив у конгресі депутатів 18 лютого 1981 р., прямо заявлялося, що він буде намагатися проводити «європейську, західну політику» [10].

Вже 9-10 квітня 1981 р. в Іспанію здійснив офіційний візит держсекретар США А. Хейг. У виступі на прес-конференції в Мадриді він заявив, що «бази в Іспанії, надані в розпорядження США, мають велике значення для оборони Заходу» [5, с. 320]. За результатами зустрічі було вирішено в найближчий термін почати переговори про поновлення угоди між Іспанією і США, термін дії якого закінчувався.

6-10 липня Хосе Педро Перес Льорка прибув з візитом до Вашингтону, де зустрічався з президентом і представниками вашингтонської адміністрації; ним було дано обіцянку контролювати «операцію НАТО» і співдіяти перезаключенню угоди з США на максимально вигідних для них умовах.

Почали ускладнюватися іспансько-радянські відносини [2, с. 100-105].

29 жовтня 1981 р. конгрес депутатів 186 голосами проти 146 прийняв надану урядом резолюцію про початок ведення переговорів про вступ Іспанії в Північноатлантичний альянс. 26 листопада аналогічне рішення прийняв сенат [5, с. 335-340]. 2 грудня 1981 р. посол Іспанії в Брюсселі вручив генеральному секретарю НАТО Дж. Лунсу лист, у якому іспанський уряд заявляв про готовність прийняти рішення до вступу в Північноатлантичний альянс.

10 грудня 1981 р. міністри закордонних справ країн-членів НАТО підписали в Брюсселі протокол про вступ Іспанії в НАТО. Цей протокол вступив у силу, коли всі країни, які брали участь в угоді, прозвітують про його схвалення уряду Сполучених Штатів Америки. За цим протоколом королівство Іспанія стане країною, що бере участь в Альянсі в день, коли Іспанією буде вручено документ про приєднання до нього [до Альянсу – А. Х. ] Сполученим Штатам Америки. Церемонія підписання документу відбулася в присутності міністра закордонних справ Іспанії Переса Льоркі.

липня 1982 р. міністр закордонних справ Іспанії Х. П. Перес Льорка і американський посол в Мадриді Т. Тодмен підписали «Згоду про дружбу, оборону і співробітництво». Зміна слова «угода» («договір») на «згода» занижувала значення документу і позбавляла президента США проблем, пов’язаних з необхідністю представляти його на ратифікацію сенату. Згода підтверджувала, що США продовжують користуватися військово-повітряними базами Морон-де-ла-Фронтера, Торрехон і Сарагоса, а також військово-морською базою в Ротє; складами боєприпасів в Картахені, станціями зв’язку в Уомсі, Інохесі, Сольєрі і на Менорці, Ескатаде- Баресі... Припиняв існування Об’єднаний штаб військових сил США в Іспанії, який став непотрібним, оскільки Іспанія вступила в НАТО. Строк згоди визначався в 5 років [3, с. 266].

Затримувався вступ Іспанії в ЄЕС, оскільки досі не були вирішені і виникали нові проблеми економічного характеру на кордоні із Францією. Не було вирішено питання Гібралтару, оскільки в умовах військових дій між Англією і Аргентиною в районі Фолклендських островів неможливо було зробити звернення щодо вирішення даного питання.

Таким чином, політика Л. Кальво Сотело істотно відрізнялася від політики, яку проводив його попередник на міжнародній арені – А. Суарес: К. Сотело призупинив тему Близького Сходу, ввів країну в НАТО і не звертав достатньо уваги політиці з країнами «третього світу». У цілому від політики розвитку співробітництва з усіма державами, незалежно від їх суспільного укладу, не залишилось нічого.

Прихід до влади Іспанської соціалістичної партії (жовтень 1982 р.) з’явився важливою віхою в історії постфранкістськой Іспанії, ознаменував зрушення «вліво» в політичному житті країни. Соціалісти здобули перемогу на виборах, виступивши з критикою пронатівскої політики своїх попередників. Вони також висунули програму боротьби за розрядку та ядерне роззброювання.

Після приходу до влади ІСРП тон заяв її керівництва відносно участі в НАТО ставав все більш помірним і обережним. Однак уряд фактично «заморозив» інтеґрацію країни у військову структуру Північноатлантичного альянсу [6, с. 44-45].

Рішення про вступ Іспанії в «Спільний ринок» було прийнято лише в бе резні 1985 р. У відповідності з ним країна стала членом ЄЕС з 1 січня 1986 р., було встановлено 7-річний перехідний період, впродовж якого іспанська економіка повинна була пристосуватися до умов Спільноти.

Надаючи особливе значення зв’язкам з арабськими державами, Іспанія виступала за всеохоплююче врегулювання близькосхідного конфлікту. Були встановлені дипломатичні відносини з Ізраїлем. Іспанія засуджувала політику апартеїду, яку проводили в ПАР. У січні 1986 р. уряд ІСРП об’явив про припинення поставок Іспанією зброї Преторії і вимагав, щоб військовий аташе посольства ПАР в Мадриді покинув країну.

Зовнішня політика Іспанії складалася в боротьбі між проатлантичними колами і демократичними силами, виступаючи за незалежний, реалістичний курс країни.

Головна відмінність латиноамериканського напрямку зовнішньої політики іспанських соціалістів від політики їх попередників полягає в тому, що ІСРП і уряд Гонсалеса на міжнародній арені виступили на користь визнання права латино-американ- ських народів щодо визвольної боротьби, за вільний соціально-політичний вибір.

Після приходу до влади ІСРП в розвитку радянсько-іспанських відносин теж наступив новий етап. Спираючись на вже накопичений досвід двосторонніх відносин, на їх політичні і юридичні підґрунтя, СРСР і Іспанія пішли на шляху їх подальшого розвитку [6, с. 50-55].

На цьому перехідному етапі до демократії зовнішня політика Іспанії була орієнтована на інтеґрацію в міжнародне співтовариство. Уряди Х. Аріаса Наварро, А. Суареса, Л. Кальво Сотело та Ф. Гонсалеса прагнули забезпечити міжнародну підтримку процесу демократизації, затвердити західноєвропейську орієнтацію Іспанії і нормалізувати її міжнародні зв’язки. Зовнішня політика ґрунтувалася на досягнення консенсусу, який забезпечував послідовність і поступовість дій, їх швидше реалістичний, ніж ідеологічний характер. Єдність дій у зовнішньополітичній сфері значно зміцнила імідж та престиж Іспанії. Нині майже всі експерти визнають, що до кінця 1980-х років у зовнішній політиці Іспанії були вдало вирішені завдання як інтеґрації в Західну Європу, так і нормалізації міжнародних зв’язків в цілому.