Господарське право, господарсько-процесуальне право. До питання впровадження моделі саморегулювання будівельної галузі в Україні

Погоджуючись з запропонованим у концепції професійного самоуправління будівників в Україні підходом до мети та предмету діяльності організацій професійного самоврядування, їх функціонального навантаження, необхідно відзначити законодавчі можливості та перепони на шляху до запровадження саме такої моделі.

Слід ще раз підкреслити, що усталеним підходом до формування саморегулюючих організацій в Україні є надання такого статусу громадським організаціям, які створюються в добровільному ініціативному порядку суб’єктами приватного права. Заснування їх як юридичних осіб публічного права не узгоджується з загальними нормами, закріпленими у Цивільному кодексі України (далі – ЦК України). Так, ч. 3 ст. 81 ЦК України передбачено, що юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. При цьому не уточнюється в яких організаційно-правових формах держава може створювати такі юридичні особи. Але опосередковано відповідь на це питання міститься у ст. 167 ЦК України, згідно з якою держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Таке формулювання дозволяє говорити, що юридичні особи публічного права можуть створюватися лише в формі державних підприємств і навчальних закладів. У разі заснування держави підприємницьких товариств останні визнаються, незважаючи на їх порядок їх створення, юридичними особами приватного права.

Здавалось би, що така норма у ЦК України унеможливлює утворення юридичних осіб публічного права з наділенням їх низкою регулятивних повноважень у певній галузі економіки чи виду діяльності. Але вітчизняному законодавству відомі й інші конструкції юридичної особи публічного права, які не тільки поєднують представників і держави, і громадськості, а й виконують владні функції. Йдеться про Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (згідно із Законом України № 1105-ХІУ від 23. 09. 99 р.) та Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (згідно із Законом України № 2240-111 від 18. 01. 2001 р.), які визначено як некомерційні самоврядні організації, але які одночасно віднесено й до органів державного управління за Класифікацією органів державного управління, затвердженою Наказом Державної служби статистики України № 143 від 07. 05. 2013 р.

Ст. 9 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» № 2240-111 від 18. 01. 2001 р. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі – Фонд соцстрахування) є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, провадить акумуляцію страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг, види яких передбачені ст. 34 цього Закону, та забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за використанням цих коштів. Усі застраховані особи є членами цього Фонду. Фонд соцстрахування є не- комерційною самоврядною організацією, юридичною особою, яка має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також символіку, що затверджується правлінням Фонду. Відповідно до ст. 10 Закону України № 2240-І І І від 18. 01. 2001 р. управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Органами управління Фонду соцстрахування визначено правління та виконавчу дирекцію. В Автономній Республіці Крим, областях та в містах Києві та Севастополі безпосереднє управління здійснюють правління та виконавча дирекція відповідних відділень Фонду [7].

Фактично за аналогічною моделлю функціонує й Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (далі – Фонд від нещасних випадків), який засновано на підставі Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23. 09. 1999 р. № 1105-ХІУ, що відзначає діяльність Фонду від нещасних випадків, так те, що серед його повноважень особливого значення набувають повноваження, спрямовані на запобігання нещасним випадкам, усунення загрози здоров’ю працівників, викликаної умовами праці, у тому числі щодо перевірки стану профілактичної роботи та охорони праці на підприємствах, участі у розслідуванні нещасних випадків на виробництві, а також професійних захворювань (ст. 22 Закону України).

З метою виконання статутних функцій та обов’язків Фонду від нещасних випадків щодо запобігання нещасним випадкам згідно зі ст. 23 Закону України № 1105- XIV від 23. 09. 1999 р. до його штату введені посади страхових експертів з охорони праці, які мають право: безперешкодно та в будь-який час відвідувати підприємства для перевірки стану умов і безпеки праці та проведення профілактичної роботи з цих питань; у складі відповідних комісій брати участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також у перевірці знань з охорони праці працівників підприємств; одержувати від роботодавців пояснення та інформацію, в тому числі у письмовій формі, про стан охорони праці та види здійснюваної діяльності; брати участь у роботі комісій з питань охорони праці підприємств; вносити роботодавцям обов’язкові для виконання подання про порушення законодавства про охорону праці, а центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з охорони праці, подання щодо застосування адміністративних стягнень або притягнення до відповідальності посадових осіб, які допустили ці порушення, а також про заборону подальшої експлуатації робочих місць, дільниць і цехів, робота на яких загрожує здоров’ю або життю працівників; складати протоколи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; брати участь як незалежні експерти в роботі комісій з випробувань та приймання в експлуатацію виробничих об’єктів, засобів виробництва та індивідуального захисту, апаратури та приладів контролю [8].

Наведені приклади свідчать, що в Україні утворені та діють юридичні особи, які, з одного боку, мають організаційно-правову форму некомерційної самоврядної організації, а з другого, створені на підставі закону, мають серед інших й управлінські та контрольні повноваження, які входять до державницьких функцій, та віднесені до органів державного управління.

Стосовно самоврядування в будівельній галузі ст. 16-1 Закону України «Про архітектурну діяльність» в Україні можуть створюватися і діяти саморегулюючі організації у сфері архітектурної діяльності як неприбуткові добровільні об’єднання фізичних та юридичних осіб, що провадять підприємницьку та професійну діяльність. Вони визначають правила і стандарти підприємницької та професійної діяльності, обов’язкові для виконання всіма членами таких організацій, а також передбачають механізм відшкодування збитків, завданих споживачам унаслідок надання членами саморегулюючої організації товарів, виконання робіт (послуг) неналежної якості [9].

Привертає увагу положення цієї статті в частині закріплення можливості делегування саморегулюючим організаціям у сфері архітектурної діяльності повноважень проводити професійну атестацію виконавців робіт (послуг), пов’язаних із створенням об’єктів архітектури, та бути залученими до ліцензування господарської діяльності членів саморегулюючої організації.

Така норма відбиває перший крок законодавця в усвідомленні необхідності наділення самоврядної організації у сфері архітектури й регулятивними повноваженнями, крім традиційних щодо встановлення та забезпечення правил та стандартів професійної та/або господарської діяльності. У той же час чинне формулювання не визначає конкретні форми залучення таких суб’єктів до питань атестацій та ліцензування, що свідчить про його декларативний характер.

Висновок. Ураховуючи досвід іноземних країн у запровадженні професійного самоврядування, вважаємо, що перспективним вектором для розвитку будівельної галузі в Україні має бути формування системи професійного самоврядування, яка поєднує різні саморегулюючі організації за спеціалізацією, але кожна з яких підпорядкована принципу централізації – за кожним видом діяльності чи професії утворюється Центральна або Національна організація, яка координує діяльність регіональних відділень чи організацій. Саме така структура організації професійного самоврядування, вважаємо, найбільш кореспондує ідеї її «навантаження» й регуляторними функціями, обмежуючи умови для їх безконтрольного здійснення багатьма організаціями.

 

1. Атаманова Ю. Е., Белоусов Е. Н., Гармаш И. Н. Саморегулирование в сфере строительства как альтернативный механизм допуска на рынок субъектов хозяйствования / Ю. Е. Атаманова, Е. Н. Белоусов, И. Н. Гармаш // Legeasrviata. – 2014. – № 10/2 (274). – С. 3-6.
2. Коаліційна угода: Угода від 21. 11. 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: М^23590АНТ.
3. Градостроительный кодекс [текст]: Федеральный Закон Российской Федерации от 29. 12. 2004 N° 190-ФЗ // «Собрание законодательстваРФ». -2005. -№ 1 (часть 1). – Ст. 16.
4. Первый независимый портал о саморегулировании [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // www. prosro. ru/.
5. О саморегулирующих организациях [текст]: Федеральный Закон Российской Федерации от 01. 12. 2007 г N 315-Ф3/ «РГ» – Федеральный выпуск № 4536. – 2007. – Ст. 256.
6. Ассоциация «Региональное строительство» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: //www. regionstroy. com. ua/492/.
7. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування [текст]: Закон від 23. 09. 1999 № 1105-ХГУ // Відом. Верховн. Ради України. – 1999. -№ 46-47. – Ст. 403.
8. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності [текст]: Закон від 23. 09. 1999 р. № 1Ш5-ХгУ // Відом. Верховн. Ради України. – 2001. – № 4. – Ст. 21.
9. Про архітектурну діяльність [текст]: Закон від 20. 05. 1999 № 687-ХГУ// Відом. Верховн. Ради України. – 1999. – № 31. – Ст. 246.