Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Слов’янські племена створили свою цікаву міфологію. Вони поклонялись силам природи і культу предків, вважаючи, що вся природа була населена масою різних божеств – польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки і т. п.

Культ роду заповнював все життя людей того часу. Постійно відчувалось присутність предків. З їх культом пов’язане поклоніння богу Роду і рожаницям. Великим авторитетом користувались боги: Даждьбог – бог Сонця, врожаю і достатку; Перун – бог блискавки і грому; Сварог – бог вогню тощо.

Мистецтво скульптури у слов’ян мало релігійний характер. У святилищах і капищах вони ставили стовпоподібні статуї богів, так звані ідоли. Статуї виготовляли з дерева або каменю. З прийняттям християнства ідолів знищували, тому збереглася лише незначна частина цих пам’яток язичницької скульптури.

Найцікавішою пам’яткою культової скульптури того часу є так званий „Збруцький ідол“ (Світовит), знайдений у 1848 р. біля м. Гусятина на р. Збруч. На цій статуї заввишки 3 м (чотиригранний стовп) на трьох рівнях відображена ціла система язичницького світогляду східних слов’ян не лише про земний світ, а й про небесний та потойбічний.

Після запровадження християнства традиції язичницького мистецтва не зникли безслідно. Вони продовжували існувати паралельно з християнськими.

Важливим елементом давньослов’янської духовної культури була музика. Історичні джерела свідчать, що у наших давніх предків задовго до 988 р. існували музичні інструменти, обрядові традиції та багатожанровий фольклор. Давні слов’яни грали на гуслях, лютнях, сопілках, бубнах. Культові відправи супроводжувалися хоровим співом, танцями і хороводами під акомпанемент музичних інструментів.

Основу духовної культури будь-якого народу становить усна народна творчість, що завжди відрізняється національною самобутністю і неповторністю. Характерною рисою фольклору є синкретизм: поетичні тексти або співають або виголошують з певною інтонацією, мімікою, жестами у супроводі музики й танців.

Народні пісні, хороводи та ігри виконувалися відповідно до певної пори року і складалися в календарно-обрядові цикли. До фольклорних форм відносяться родинно-обрядові пісні. Все це передавалось усно.

Календарно-обрядові пісні:

oВеснянки та гаївки – співали з пробудженням природи від зимового сну;

oРусальні пісні – виконувалися під час русального тижня, кінець весни початок літа.

oКупальські пісні – їх виконували на свято Купала.

oЖниварські пісні – супроводжували процес збирання врожаю;

oКолядки, щедрівки – входили до зимового циклу обрядів і пісень

Родинно-обрядові пісні:

oвесільні – обов’язкова складова театралізованого обряду весілля (дошлюбні, післяшлюбні).

oКолискові – заколисування дитини.

oПлачі та голосіння – обов’язкове оплакування померлих пов’язане з похоронним обрядом або поминальними святами.

У східних слов’ян поступово зароджується мистецтво театру, яке часто пов’язувалося з частиною календарних обрядів. Так виник обрядовий пратеатр. Згодом в ньому почали використовуватися маски. У багатьох обрядах з’являються прообрази реквізиту – солом’яне опудало, обжинковий сніп, новорічний солом’яний дідух. Все це свідчить про зародки театрального мистецтва.

Часто у родинні обряди впліталися й елементи акторської гри – діалоги, пантоміма, міміка. Місцем театральних видовищ у слов’ян були ліси, гаї, поля, гори, озера, річки, печери.

Підводячи підсумок, варто зазначити, що українська культура має давні корені. Вона пройшла складний шлях, увібравши в себе кращі надбання минулого. Ґрунтуючись на культурних здобутках первісних людей, збагатилася надбаннями скіфо-сарматської доби, античними досягненнями міст-держав північного Причорномор’я, інших народів, які проходили через територію сучасної України. Трансформувавши у собі здобутки різних культур, український народ створив свою унікальну неповторну матеріальну і духовну культуру.

 

 

 

 

У VІІІ–ІХ ст. на базі племінного союзу полянського племені виникла держава Київська Русь з центром у місті Києві, яка згодом в середині ІХ ст. перетворилася у могутню ранньофеодальну країну. Разом із зростанням своєї політичної і військової сили вона підготовляла ґрунт до офіційного запровадження християнської релігії. Підтримуючи стосунки з сусідньою Болгарією, яка з 865 р. була християнською, київський князь Аскольд через декілька років став християнином. Але після вбивства Аскольда Олегом у 882 р., наступні руські князі наприкінці ІХ – у Х ст. опиралися християнству, дотримуючись поганських, язичницьких вірувань.

Світлою постаттю тогочасної бурхливої історії виступає княгиня Ольга. Близько 955 р. вона охрестилася і побудувала в столиці церкву святого пророка Іллі, а після відвідин Візантії виявила готовність запровадити нову релігію в усій державі. Однак, її наступник, князь Святослав не хотів відмовлятися від язичництва, і лише онук Володимир, ставши київським князем, уже в зрілому віці, вирішив позбутися поганських звичаїв. У 988 р. він сам охрестився (за іменем Василь) та запровадив християнство у Києворуській державі.

Запровадження християнства – це епохальний поворот в історії руських земель, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Православна християнська віра сприяла формуванню та зміцненню феодальних відносин, допомагала централізації самодержавної країни і підйому