Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

Автор/виконавець середньовічного твору виступає перш за все як свідок/знавець/відтворювач цінної для читача/слухача культурно позначеної інформації, у той час як у більш пізніх жанрах художньої спрямованості функція умовного свідка наближається до ролі творця уявної події, чіткіше окреслюється й усвідомлюється поняття авторства і відповідно змінюється телеологія твору, метою якого стає задоволення, насолода. Досить складна структура особових відношень, яка визначає як внутрішньотекстову організацію твору, так і його зовнішню комунікативну спрямованість, а також метакомунікативний ракурс, має на меті, з одного боку, встановлення безпосереднього контакту з публікою, тобто позначення, нагадування про особливий статус даної комунікативної ситуації, вирізнення її з простору загальномовленнєвої і позначення її особливого місця в царині культурно-мовленнєвої діяльності, а з іншого – виділення презентаційного ракурсу твору, тобто ролі публіки як свідка, а в деяких випадках і знавця події. 

Таким чином, складається і розвивається система актантних відношень, у якій на першому етапі досліджуваного періоду домінує тенденція до валоризації актуальних відношень між першою особою мовця і публікою як таких, що виражають неповторність і часову минучість даного варіанту сюжету, що поступово окреслюється як твір у множинно варіативному, чітко не окресленому циклічному просторі культурного знання. Відбуваються також постійні трансформації третьої особи предмета повідомлення в першу особу героя як мовця, які водночас презентуються першою особою виконавця (жонглера, актора) і визначають актуальний тип залучення публіки до художньої комунікації. Роль глядача/слухача/читача як співтворця в побудові й інтерпретації художнього смислу змінюється з часом і варіюється у різних жанрах. 

Отже, виділення і спеціалізація культурно маркованих дискурсів і вирізнення поетичної функції та відповідних художніх жанрів відбувається передусім через розробку комунікативного вектора. Цей вектор необхідно розвивається також у вимірі метакомунікативному, який має специфічні форми вираження, поєднуючи культурну галузь і сферу повсякденного спілкування і водночас розділяючи їх. У цих метакомунікативних компонентах, передусім прологах та епілогах, зосереджуються вузлові моменти взаємодії трьох моделей мовленнєвої діяльності: загальномовленнєвої, культурно-мовленнєвої та аксіологічної, адже саме в інтерпретаційно-рефлективному ракурсі відбувається усвідомлене включення адресата до царини ціннісного, актуального і з часом все більш віртуалізованого, відстроченого спілкування, а також поступове усвідомлення авторських функцій, окреслення телеології твору та його жанрової належності, вирізнення як твору із загальної культурної царини тощо. 

Валоризація презентаційних і репрезентаційних актантних відношень, виражена певними усталеними комунікативними і метакомунікативними формулами, позначає композиційну, лінгвостилістичну будову твору. У другій половині досліджуваного періоду, передусім у жанрах куртуазної літератури тенденція до індивідуалізації адресата й автора, внесення до тексту компонентів, які позначають неповторний акт мовленнєвого творення, а також ще спорадично виражена можливість суб'єктивного, неоднозначного трактування смислу, ведуть до валоризації комунікативних потенцій художньої комунікації, переміщують предмет повідомлення до уявного, усе більш віддаленого від читача/слухача художнього світу. Тенденція до цілісності твору співвідноситься з валоризацією предмета художнього повідомлення як третьої особи. 

Середньовічний культурний гнозис функціонує як прописове інформування з домінантою упізнавання, валоризацією пресупозиційного знання, що виражається в закріпленні і повторенні цінних смислових компонентів. Відповідно культурно-мовленнєву діяльність цього періоду спрямовано до пізнання як упізнавання, що відбувається переважно шляхом синтагматичної ампліфікації і варіації певних знаних смислових парадигм і художніх образів, які циркулюють не лише всередині одного жанру, а й у широкій загальнокультурній царині цього періоду. Це зумовлює переважання вітворення та основоположну роль стереотипу у формуванні художнього дискурсу. В епічному жанрі конструювання уявно-реального художнього світу нерідко відбувається також як валоризація можливісних потенцій несказаного. 

Взаємодія відтворення і творення визначають основні напрямки розвитку словесності цього періоду. На ранніх етапах можна відзначити основоположну роль принципу відтворення, хоч у деяких, передусім куртуазних жанрах, індивідуальних виявах художньої творчості середньовіччя можна відмітити своєрідні «сплески» креативності. Проте в цілому в цей період художній образ зберігає цілісність знаку, сприймається безпосередньо чуттєво, навіть інтуїтивно, розвиваючи зародкову поетичну функцію повсякденного спілкування, суспільно-пізнавальної діяльності до визначальної домінанти художнього твору. 

Метод відтворення лежить в основі синкретичних форм культурно-мовленнєвої діяльності і найбільш послідовно і повно виявляється в епосі та релігійній драмі, а також активно взаємодіє з іншими стильовими принципами, передусім із тими, які втілюють інтерпретаційне начало. Для раннього середньовіччя характерно включення слова до синкретичної єдності форм і функцій культурної діяльності. Ця функціональна синкретична основа культурно-мовленєвої діяльності, залишаючись провідною, поступово переходить до синтетичної якості в художніх та вчено-художніх жанрово-стильових напрямках у зв'язку з поступовим розділенням поетичної, когнитивної і прописової функцій. 

Епос являє собою синкретичний поліфункціональний жанр, в основі якого лежить багаторівнева структура мовленнєвої актуалізації, що забезпечує багаторазове посилення ефекту присутності. Визначальна роль аудіовізуального сприйняття та основоположна роль свідка, які співвідносяться з імпровізаційною усною формою творчості як відтворення відомого сюжету та синкретизмом мовної й інших семіотичних систем у культурі раннього середньовіччя зумовлюють лінгвостилістичні особливості епічного дискурсу. Відображення в самій організації тексту актуальної ситуації спостереження/ мовленнєвого відтворення події зумовлює його специфічну композицію з переважанням динамічно-описових форм, модально-часову організацію (епічний теперішній час) та стереотипно-формульне представлення епічного умовно реального світу. 

Суттєвою особливістю текстової організації епічного твору, що витікає з його усно-імпровізаційного характеру, є низка повторів, паралелей, антиципацій, ретроспективних узагальнень, перехідних комунікативних формул, які організують текст і забезпечують його відносну цілісність і єдність та адекватне розуміння. Необхідно особливо виділити принцип семантичної однорідності в організації епічних формул та їх сполучуваності в композиційних структурах більш