Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

Мова як універсальна семіотична система містить у собі основні принципи власної екзегези. Дія поетичної функції і формування художнього дискурсу також необхідно включають інтерпретаційний та рефлективний параметри. Метамовна і метакомунікативна діяльність, процеси породження, сприйняття й інтерпретації мовлення є не лише необхідною складовою метадискурсивного функціонального поля художньої словесності та культурно-мовного універсуму, але і внутрішніми компонентами дискурсу цього типу. Різні рівні усвідомлення визначають перехід від повсякденної, «побутової» рефлексії до вченої чи наукової, а також суспільно-політичної, що виявляється в нормативно-прописовій метамовній діяльності. Саме рефлексія, корені якої знаходяться в самій мовній системі і механізмі її реалізації, утворює складну структуру культурно-історичних нашарувань і відповідних референційно-ідентифікаційних, інтерпретаційних та аксіологічних моделей, як, наприклад, визначальна для європейської культури аксіологічна модель греко-римської античності і періоди її найбільш активного впливу, так звані епохи «відродження». 

Аксіологічна модель являє собою рефлективний відбиток деякої культурної моделі, усвідомленої з погляду певної історичної доби як відмінної, панхронічно цінної, і є невід'ємною частиною культури даного суспільства. Корені цього явища сягають міфологічних чи фольклорних уявлень про ідеальний «золотий вік» чи «добу героїв», які можна знайти в культурі кожного народу. Латентний, пасивний чи активний стан цього взірця «ідеальної» культури, суспільного устрою тощо, його інтерпретаційна чи інституційна спрямованість залежать від комплексу історичних умов, у тому числі від визначення цієї аксіологічної моделі як внутрішньої чи зовнішньої відносно культури, суспільного устрою даного періоду. Коли виникає усвідомлення того, що в даному суспільстві є певні відповідності і передумови для втілення аксіологічної моделі в життя, настає активна доба «відродження», тобто розвитку, розквіту культури, орієнтованого на давній взірець. Таким чином, обов'язковим моментом творення поетичних смислів є їх співвіднесення з усталеними референційно-ідентифікаційними й аксиологічними моделями, їх використання як основи або критерія для формування літературних моделей та їх перетворень. При цьому таке співвідношення може бути як конструктивного так і реструктивного типу (пародія, бурлеск). 

Викладені вище концептуальні положення дозволили визначити такі напрямки дослідження художнього дискурсу та побудови відповідної системно-функціональної моделі: 

валоризація соціолінгвістичних і культурних дискурсивних і метадискурсивних параметрів; 

валоризація основоположної комунікативної ситуації та її рефлексії; 

валоризація основних суб’єктно-об’єктних відношень; 

валоризація процесу означення і відповідних мовних ознак. 

Розділ другий присвячено визначенню історичних передумов і чинників культурно-мовного розвитку 9-13 ст., дослідженню комунікативних та лінвостилістичних засад художньої творчості та внутрішньотекстової рефлексії в ранній середньовічній драмі, розповідно-ліричних жанрах, у метакомунікативному просторі художнього твору. Період, який починається з появою перших писемних пам'яток французької мови і завершується на рубежі 13-14 ст., являє собою безсумнівну єдність у розвитку як мовних, так і загальнокультурних форм, поділяючись у той же час на два етапи, кордон між якими проходить через 12 століття. Перший із них (9-11 ст.) можна умовно позначити як етап епічної домінанти за пануючим у той час методом словесної творчості, найбільш повно і послідовно представленим в епічному жанрі, другий (12-13 ст.) – як період зародження й інтенсивного розвитку куртуазної культури та учених жанрів. 

На різних етапах формування французької нації, становлення її культури і мови відбувались активні процеси впровадження й укорінення, закріплення і взаємодії різних цивілізацій, культурно-етнічних традицій, соціальних і політичних інститутів, зумовлені комплексом історичних чинників (романізація Галлії, германське завоювання тощо) і об’єктивними закономірностями суспільного розвитку. Язичництво, християнство, греко-римська античність, народні традиції і фольклор, старі і нові соціальні інститути і форми побуту, контакти з іншими культурними ареалами утворювали основу цивілізації нового типу. У цей період активно функціонує культурно-аксіологічна антична, передусім римсько-латинська модель. Першим, ще частковим, обмеженим її втіленням у життя було так зване Каролінгське відродження кінця 8 – початку 9 ст., безпосередньо пов’язане з офіційним визнанням багатомовності – латина/ народні мови (діалекти). “Середньовічне відродження” 12 ст. позначає перехід до нової культурно-мовленнєвої домінанти, яка лежить в основі розвитку куртуазної літератури. 

Багатопрошарковість середньовічної культури особливим чином співвідноситься із загальномовною ситуацією цього періоду, різними статусами та взаємодією латинської і французької мов. Розвиток старофранцузької мови представляє неоднорідний процес з огляду на її діалектну варіативність, зумовлену об'єктивними історичними причинами, певними закономірностями розвитку, характерними для раннього середньовіччя. У той же час в процесі розвитку словесної творчості французькою мовою на основі західної групи діалектів формувався наддіалектний варіант мови – літературне койне як початковий вияв тенденції до впорядкування і нормативного закріплення вільної мовленнєвої стихії народної мови. 

Усний тип спілкування відіграє визначальну роль у формуванні жанрово-стильових систем, культурно-мовленнєвої діяльності цього періоду в цілому. На ранньому етапі домінує пряма мова в широкому розумінні: як діалогічні, так і монологічні, а також змішані жанри презентуються як пряме висловлення, яке виходить від конкретної особи в ситуації безпосереднього спілкування. При цьому спостерігаються тенденції, спрямовані до поглиблення діалогічної перспективи монологічного висловлювання і розробки функціональних варіантів монологічного розгортання діалогу. У цьому процесі намічається поступове зближення усної і письмової форм комунікації, перенесення основних комунікативних відношень до самого тексту, що посилює центроспрямовані тенденції до його цілісності і