Інформаційний бізнес і його особливості в умовах України

Вартість інформації визначається не стільки витратами на її створення, обробку, розповсюдження, скільки станом попиту, від якого й залежатиме реальна ціна. Ціни на інформаційні ресурси та послуги залежать також від цін телекомунікаційного зв'язку [8, 215].

Стосовно пропозиції, для виробника важливим є не стільки кількість створених інформаційних ресурсів (як при матеріальному виробництві), скільки їх якісні характеристики. Так для одного суб'єкта інформаційного ринку важливо створювати не декілька баз даних нормативної інформації, а сформувати одну із високоякісними характеристиками та постійно її оновлювати, тому що реалізуються фактично копії такого продукту.

Висока інноваційність в інформаційній сфері прискорює моральну зношеність комп'ютерного та комунікаційного обладнання, що спонукає споживачів до активізації його оновлення та загострює проблему ефективності використання такого ресурсу, як час. Суб'єкти інформаційного ринку повинні постійно відслідковувати появу нових наукових досліджень та максимально ефективно використовувати часовий чинник для їх запровадження в своїй діяльності, а також оперативно реагувати на зміну попиту споживачів.

Швидке оновлення програмного забезпечення та комп'ютерного обладнання призводить до відповідно швидкого зниження ціни на попередні модифікації та версії.

Об'єкти будь-якого товарного ринку мають корисність для окремого споживача, а інформаційного ринку – вирізняються корисністю ще й для суспільства в цілому. Це стосується переважно інформаційних ресурсів, які не втрачають своїх споживчих властивостей, а накопичуються і використовуються для генерації нових знань та інформації, приносять не тільки економічний ефект окремим суб'єктам, а й стають вищою мірою суспільно значущими через розробку та Реалізацію глобальних проектів, вирішення глобальних проблем.

Глобалізація та транскордонність інформаційного простору сприяє виникненню юридичного аспекту функціонування інформаційного ринку, особливо щодо інформаційних ресурсів та продуктів у електронному вигляді, необхідності вирішення захисту національних інформаційних ресурсів на міжнародному рівні як спільної проблеми, що потребує вирішення світовою спільнотою. В Україні дана проблема загострюється через полісистемність правової бази стосовно інформаційних відносин та потребує узагальнення на науковій основі [8, 216].

Попит на окремі об'єкти інформаційного ринку пов'язаний із навичка володіння іншими об'єктами (попит на програмне забезпечення залежить від вміння користуватися комп'ютерною технікою), тому він мусить розвиватися як система, окремі елементи якої (сектори інформаційного ринку) пов'язані між собою. Розвиток сектора, до якого входить програмне забезпечення неможливий за відсутності комп'ютерного обладнання, що потребує активізації розвитку дане сектора.

Забезпеченість підприємств України ПЕОМ перебуває на низькому piвні, незважаючи на те, що цей показник за вісім років збільшився у середньому 472, 1 до 2120, 3 тис. шт. або майже у 4, 5 рази.

При достатньо високих темпах загального зростання забезпеченості ПЕОМ на початок 2007 р. на 10 000 підприємств у середньому припадало лише 19 одиниць комп'ютерної техніки, що втричі більше, ніж у 2000 p., але недостатньо для реалізації стратегічних завдань розвитку держави.

Інформаційний ринок особливо потребує державної уваги та підтримки в процесі становлення та розвитку, що може передбачати не безпосереднє створення державних інформаційних структур, апідтримку комерційних та формування національної інформаційної інфраструктури для інформаційного забезпечення економіки, заснованої на знаннях.

 

 

 

У формуванні інформаційного ринку України можна виділити три етапи.

Перший етап розпочався ще в глибині радянських часів й закінчився приблизно в 1988 р. масовим поширенням ПЕОМ. Цей етап характеризувався тим, що існувала досить чітка система державних закупівель комп'ютерної техніки, в основному радянського виробництва. Поняття «програмна продукція» практично не існувало, оскільки програмне забезпечення закуповувалося разом із комп'ютерами та сприймалося невіддільно від нього. Більшість радянських користувачів не уявляли, що ту саму задачу можна вирішити, використовуючи різні програмні продукти, які на той час вже існували на Заході.

На цьому етапі в Україні (як і загалом в СРСР) кожна організація, що мала комп'ютер, була змушена запрошувати програмістів для написання програм під виробничі задачі підприємства. Персональних комп'ютерів було дуже мало, в основному організації мали складні у використанні машини, працювати на яких могли лише спеціалісти.

Державні структури здебільшого «крали» програмні продукти. Обчислювальні центри або інші організації, що використовували програмне забезпечення, працювали на «піратських» копіях програмних продуктів, причому не стільки на закордонних (яких у країні практично не було), скільки на продуктах радянських програмістів, ринок яких тільки формувався.

Значного розвитку набув сектор послуг з упровадження (монтажу, налагодження та введення в експлуатацію), ремонту та технічного обслуговування ЕОМ та інших засобів обчислювальної техніки. Для надання таких послуг було створено мережу спеціалізованих підприємств «Захід-ЕОМ-комплекс» [16, 56].

Другий етап (1988-1998pp.) характеризувався появою персональних комп'ютерів у масовому масштабі. Розвиток і становлення приватного підприємництва в Україні потребували нової техніки. Кордони відкрилися, в Україну стала надходити велика кількість інформації про західні програмні продукти, поширюються піратські копії різних програм. На початку 90-х років в лексиконі програмістів і користувачів з'являється поняття дистриб'ютора, який встановлює програмні продукти на диск. Програмні продукти іноді вже можна купити в магазинах, але роблять це лише окремі «сміливці». Купівля спричинюється здебільшого не самими програмними продуктами, а документацією до них, без якої розібратися та ефективно працювати з ПК було вже досить важко.