Інфраструктура речень публіцистичного стилю

Серед інформативного типу, що є найбільш поширеним, виокремлюємо: 1) ВК, які уточнюють сказане в базовому реченні шляхом пояснення, розширення думки; 2) ВК, що містять додаткові відомості на підтвердження сказаного речення; 3) ВК, які пояснюють висловлене в базовому реченні шляхом приєднання нової думки; 4) ВК, що вказують на час дії; 5) ВК, які називають супровідні дії чи стани; 6) ВК, що містять пояснення автора про вибір матеріалу для опису в базовій частині речення; 7) ВК, які стосуються окремих членів речення і характеризують осіб за їх відношенням до громадських течій, організацій, вказують на посаду, професію; 8) ВК, що містять пояснення термінів у базовому реченні; 9) ВК, які конкретизують певні поняття в реченні шляхом екземпліфікації; 10) ВК, що містять числові або процентні дані і є ілюстрацією, підтвердженням до сказаного в базовій частині; 11) ВК, які містять інформативно-довідкові дані і т. ін.

Оцінний тип представлений такими одиницями: 1) ВК, які містять емоційну оцінку автора про висловлене в базовому реченні; 2) ВК, що служать для вираження мовної оцінки; 3) ВК, які виступають коментарем-роздумом автора до висловленого в базовій частині.

Поміж ситуативного типу вирізняємо: 1) ВК, які містять звернення автора до читача; 2) ВК, що є поясненням чи попередженням щодо оформлення або умовних позначень у базовому реченні.

У третьому розділі «Функціональний аспект одиниць інфраструктурного рівня речення в публіцистичних текстах» досліджуються типові функції інфраструктурних одиниць. Цей опис базується в основному на ономасіологічному принципі “від функцій до засобів”, який на певних етапах аналізу взаємодіє з семасіологічним принципом “від засобів до функцій”.

За нашими спостереженнями, одиниці інфраструктури речень у публіцистичному мовленні виконують сім основних комунікативно-інформативних функцій.

Функцію адресації мовлення виконують звертання, вставні елементи та слова автора при прямій мові.

Основним засобом вираження адресації є звертання, причому в текстах публіцистичного стилю зустрічається як загальна, так й індивідуальна адресація. Під загальною адресацією розуміємо віднесеність мовлення широкому колу осіб. Наприклад: Тож порадуймо Україну нашою збратаною працею, друзі! (Літературна Україна. -10. 01. 1991).

У ситуації безпосереднього спілкування використовується індивідуальна адресація, наприклад: На мить уявив Вас, Володимире Євгеновичу, в ролі того редактора – і подумав, що Вас би ми тоді не переконали (Літературна Україна. -12. 12. 1996).

Крім свого основного призначення (називання адресата мовлення), звертання можуть використовуватися для вираження ставлення до адресата, його оцінки. Такими, наприклад, є інтимізовано-урочисті звертання: Ми знову зустрічаємо вас, дорогі брати і сестри, на суверенній українській землі щирими словами подяки за те, що ви є, що ви за неймовірно складних обставин продовжуєте бути разом з нами, що не цураєтеся своєї історичної Батьківщини, рідної землі, рідної душі, рідної мови (Літературна Україна. -4. 09. 1997).

Якщо у звертанні як в універсальній мовленнєвій категорії наявні всі компоненти функції адресації: апелятивність, контактність і характеризація, то в інших одиницях інфраструктурного рівня речення, які беруть участь в адресації мовлення, як правило, реалізуються лише окремі компоненти. Так, вставні елементи не називають адресата і не характеризують його, а лише виражають заклик з боку мовця до контакту, активізацію уваги співбесідника, наприклад: І, скажіть на милість, будьте ласкаві, кому в таких умовах і для чого потрібні література, мистецтво, культура, освіта та інші «надбудовні» інституції! (Вечірній Київ. -11. 11. 1995).

Активно вживаним граматичним варіантом адресації є вставні слова, виражені дієсловом наказового способу 1-ої ос. мн., що містять заклик до співбесідників з метою викликати увагу до чогось. Цей варіант дає можливість мовцеві звертатися до групи осіб, включаючи до неї і себе, наприклад: Згадаймо, скільки надій покладалося на згаданий Закон «Про мови», прийнятий ще 1989 року (Українське слово. -22. 08. 1996).

Використання вставних елементів у функції адресації свідчить про прагнення мовця привернути увагу адресата до своїх слів, показати зацікавленість у думці адресата, його реакції на сказане. З огляду на це вставні елементи можна віднести до одиниць, які служать для контактного типу адресації.

Слова автора при прямій мові можуть називати не тільки автора, але й адресата висловлення, до якого спрямована пряма мова. Як правило, мовець позначається іменником або займенником із значенням особи у формі давального відмінка, наприклад: Чи могла вчителька відкрито сказати у школі своїм вихованцям: «Діти, ваша мова прекрасна, не соромтесь її, не цурайтесь, вона нічим не гірша за інші мови!» (О. Гончар).

Функція авторизації мовлення. З позиції розуміння речення як дворівневої граматичної структури, слова автора при прямій мові, а також вставні одиниці формують план авторського супроводу комунікативно актуальної частини висловлення. Інтраструктурний рівень речення є первинним авторизованим рівнем, а інфраструктурний рівень – вторинним, авторизуючим.

У публіцистичних текстах авторизуючі конструкції (слова автора при прямій мові) переважно вказують на суб'єкт мовлення, значно рідше на суб'єкт сприйняття прямої мови, наприклад: Він же тоді й запитував, як питаємо ми тепер: «Невже ж серед усіх народів ми послідущі?» (Літературна Україна. -31. 01. 1991).

Щоб надати інформації, яка