Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Інтелектуальний і культурний внесок України в світову цивілізацію

Предмет: 
Тип роботи: 
Повідомлення до семінарського заняття
К-сть сторінок: 
13
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Повідомлення на тему:
 
«Інтелектуальний і культурний внесок України в світову цивілізацію»
 
Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності свідчить динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. було відкрито українську гімназію в Києві, невдовзі – університет у Катеринославі, консерваторію в Харкові, сільськогосподарський інститут у Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає роботу Український народний університет у Києві, в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років українських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, серед них, зокрема, в 1921 р. – 121 часопис, 60 газет.
Влітку 1918 р. було створено комісію з організації проекту Української Академії наук (УАН) під керівництвом міністра освіти М, Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського, на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організатора науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський, вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст.
Значний внесок в організацію УАН зробили українські вченіака-деміки Д. Баталій, П. Тутковський, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. СмальСтоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. В Академії в різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилов, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащенко, Д. Заболоцький, В. Липський, О. Корчак-Чепурківський, М. Перетц.
У 20-х рр. під егідою Академії плідно розвивається наука. Приділяється увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури та мистецтва.
Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918-1921 рр. виникає велика кількість літературних об'єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи – «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Червоний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шляхи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо.
Тоді ж виходять поетичні збірки В. Чумака («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце в тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».
Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського.
На творчості українських літераторів 1917-1921 р. позначився також вплив європейського модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творів поета, театрознавця, перекладача М, Вороного. Він навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів, добре знав європейську літературу. На формування його світогляду й літературно-естетичних уподобань вплинуло знайомство з І. Франко. У 1901 р. М. Вороний опублікував у «Літературно-науковому віснику» лист програмного характеру де закликав письменників до участі в альманасі, який би «змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур». Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним із перших увів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буденність. Як поет М. Вороний утверджував прагнення до вищої краси, осягання космосу («З-над хмар і долин», «В сяйві мрій» тощо). Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М. Вороний був одним із засновників Національного зразкового театру (1917 р.), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918-1919 рр.). Цей видатний діяч української культури XX ст. був двічі репресований, у 1934 та 1938 рр.
Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм та футуризм, помітні також у творчості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, М. Терещенка, В. Кобилянсько-го, Г. Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок таких поетів, як Б. Лепкий, В. Пачов-ський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, С. Чарнецький, які групувалися навколо «Молодої музи» (1906-1909 рр.) у Львові.
Проте наближення до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від інших національних типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм та містику, виявляє «поетичний єретизм», переборюючи відчуття безнадії та відчаю. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890- 1938 рр.), зокрема його збірка «На грані» (1919 р.), де поет звертається до мотивів революційного героїзму та оптимізму.
Подібні мотиви відчутні й у творчості М. Бажана 20-х рр. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка «Будівлі» (1929 р.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Це явище яскравого національного колориту – у відчуттях, мові, мисленні.
Найвидатніша постать тогочасної української поезії – П. Тичина, який після виходу збірки «Сонячні кларнети» (1918 р.) здобув славу «глибоко національного поета». Його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізованй як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте найкращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди й Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.
Особливе місце в розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «неокласиків», їхня естетична програма характеризувалась прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на найкращі зразки європейської класики. У своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткульту», проти профанації літератури закликами до масовості, пролетаризації, проти заперечення класичної культурної спадщини.
Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров – видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, науковець. Він володів п'ятнадцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. На радикальне питання М. Хвильового «Камо грядеши?» М. Зеров відповів однозначно «Ad fontes» («До джерел»). Основні завдання літератури М. Зеров окреслював такими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з'ясування української літературної традиції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимог. Шлях до здійснення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтовне вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, створення власних літературних форм. М. Зеров також акцентував на відмінності російського і українського духовного процесу.
Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М. Рильський. Справжній злет творчості поета починається з його збірки «Під осінніми зорями» (1918 р.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х рр. «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й своїми перекладами з західноєвропейської літератури.
У 1932 р. після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» М. Рильський змушений був «перебудуватися» і став офіційним радянським поетом, автором «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна».
До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище – Драй), П. Филипович, О. Бургардт (псевдонім – Юрій Клен). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.
У Києві 20-х рр. плідно діяли й інші літературні об'єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс», до складу яких входили талановиті літератори В. Антонеяко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їхні імена довгий час були викреслені з народної пам'яті.
Відомим представником української літератури був Є. Плужник, поет витонченої стилістики, що належить до талантів, які «пишуть назавжди». Даруючи Є. Плужнику збірку своїх поезій «Будівлі», М. Бажан написав: «Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів».
Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий. Він поділяв принципи «неокласиків», бачив мету літературного процесу в розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей».
М. Хвильовий критикував політику «масовізму» в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський та світовий рівень. Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М. Хвильовий характеризував його як «романтику вітаїзму», для якої, зокрема, притаманні цінності «фаустівської етики» – самовдосконалення та самодисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них – В. Еллан-Блакитний, О. Близько, М. Йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко та ін.
Офіційна критика, що ототожнювала реалізм із матеріалізмом, а романтизм – з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Серед них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де письменник чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового «Вальдшнепи». Безперечно, це один з найкращих національно визначених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачено за невияснених обставин.
Відомий критик С. Гординський підкреслював, що творчість М. Хвильового має значну художню цінність, новели «Сині етюди» започаткували нову українську прозу, а твори «Санітарна зона», «Фрагменти», «Я (Романтика) «, «Редактор Карк» належать до кращих зразків світової літератури.
Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті рр. й у драматургії та театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що б відповідала європейському рівневі.
У 1918 р. в Києві діяли три театри: Державний драматичний під керівництвом О. Загарова та В. Кривецького, Державний народний П. Саксаганського і «Молодий театр», який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від
Театральна естетика «Молодого театру» ґрунтувалися на західноєвропейських модерністських тенденціях, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п'єс «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі «Гайдамаки» Т. Шевченка та «Цар Едіп» Софокла*
Лесь Курбас здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.
У 1922 р. Лесь Курбас на основі «Молодого театру» створив новаторське об'єднання – театр «Березіль». Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Вучми, В. Василька, Й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в, творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.
Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка, у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував у еміграції. З 20-х рр. його драматичні твори стали широко відомими в Західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса «Чорна пантера і Білий ведмідь», у якій ішлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.
У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне єство – світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п'єса «Між двох сил» (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалам людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості в критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні.
Слід зазначити, що драматургія В. Винниченка, підпорядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критично оцінював ідеологічну перенавантаженість його творів, вважав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висловився про творчість В. Винниченка Є. Маланкж. Він писав, що «Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні».
Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша. Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно вкоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п'єс. Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х рр. ставили в театрах Москви й Берліна. Дуже популярними були психологічні драми «97» та «Зона», комедія «Мина Мазайло», лірична драма «Патетична соната». У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша «Народний Малахій» (1928 р.) та «Мина Мазайло» (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.
На етапі національного відродження в 20-ті рр. значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі надала Українська академія мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії, видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід у історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування* Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до «Української абетки» (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.
Біля витоків українського авангарду стояли художники О. Бо-гомазов, О. Екстер, В. Єрмилов та інші. Тенденції модернізму відображено в творчості П. Холодного, який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).
Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш. Йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898 р.), «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки'* (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу «Артистичний вісник» (1905 р.).
Для творчості художника О. Новаківського притаманні мотиви експресіонізму (картини «Молох війни», 1919 р., «Революціонерка», 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.
Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука, який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.) > санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935 рр.). Він виховав плеяду своїх послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва назавжди увійшли поняття «школа Бойчука», «бойчукісти».
На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об'єднання сучасних митців» (ОСМ), що його заснував А. Петрицький. Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави «Молодого театру»). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.
Відомі своїми новаторськими пошуками художники М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко, К. Костанді, О. Шовку-ненко, О. Курилас. В. Монастирський. О. Сорохтей.
Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення: так звана монументальна пропаганда сприяла увічненню образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилася найвідчутніше. Показові щодо цьго всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченкові в Києві 1926 р., де було відхилено 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченкові в Харкові 1930 р., де були проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові в Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер.
У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і «козацького бароко». У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914- 1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925-1927 рр.) та ін. Талановитий митець був репресований.
Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920-1930 рр.), Червонозаводського театру в Харкові (1931-1938 рр.) тощо.
Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріта, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький, П. Сениця та ін.
У 1920-1930 рр. українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається опера, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, О. Петрусенко та ін.
Шлях авангардові й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський. В Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, Н. Нижанківський, В. Барвінський, Й. Витвицький. У Львові відкрився оперний театр (1900 р.), Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (1907 р.). Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька, О. Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак та ін. Культурно-просвітницьку роботу провадили музично-співацькі товариства «Руська бесіда», «Торбан», «Боян».
Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється у 1932-1933 рр., відомих як час «розстріляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме тоді розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х рр., змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.
Прикладом може бути поезія А. Малишка, драматургія О. Корнійчука. Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, які поклав на музику П. Майборода («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина»), О. Білаш («Цвітуть осінні тихі небеса»), отримали народне визнання. Проте в А. Малишка можна знайти чимало кон'юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Т. Шевченкові, критик І. Дзюба писав: «Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії».
У 30-х рр. розпочалася кар'єра драматурга, громадського діяча О. Корнійчука. В 1933 р. на всесоюзному конкурсі в Москві його п'єсу «Загибель ескадри» відзначили премією. Успішно йшли в театрах «Платон Кречет» (1934, 2-га ред. – 1963 р.), «Правда» (1937 р.), «Богдан Хмельницький» (1939 р.), «Фронт» (1942 р.), «В степах України» (1941, 2-га ред. – 1963 р.), «Макар Діброва»
(1948 р.). «Сторінки щоденника» (1964. р.), «Пам'ятьсерця» (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочасному культурному житті свідчить те, що виконанням ролей у його п'єсах прославили себе актори А. Бучма, Ю. Шумський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Доб-ровольський, П. Нятко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко та ін.
Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне дотримування «лінії партії», вірність принципам соціалістичного реалізму – все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар'єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946-1953 рр.), головою Верховної Ради України (1959-1972 рр.), лауреатом державних премій.
Трагічно склалася доля О. Довженка – одного з провідних діячів національного й світового кіномистецтва. До значних здобутків митця належать фільми «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.), «Іван» (1932 р.), «Аероград» (1935 р.), «Щорс» (1939 р.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті «Зачарована Десна» (1957 р.), кіноповісті «Повість полум'яних літ» (1944-45 рр,, екранізована в 1961 р. Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайного таланту, О. Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму «Земля» його почала переслідувати офіційна критика. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя «Тарас Бульба», сценарій до якої був написаний у 1940 р. «Автобіографія» та «Записні книжки» О. Довженка свідчать про його непересічність, а кінострічка «Земля» визнана найкращим фільмом всіх часів і народів.
Фото Капча