Інтелектуальний і культурний внесок України в світову цивілізацію

Лесь Курбас здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

У 1922 р. Лесь Курбас на основі «Молодого театру» створив новаторське об'єднання – театр «Березіль». Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Вучми, В. Василька, Й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в, творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка, у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував у еміграції. З 20-х рр. його драматичні твори стали широко відомими в Західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса «Чорна пантера і Білий ведмідь», у якій ішлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне єство – світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п'єса «Між двох сил» (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалам людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості в критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні.

Слід зазначити, що драматургія В. Винниченка, підпорядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критично оцінював ідеологічну перенавантаженість його творів, вважав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висловився про творчість В. Винниченка Є. Маланкж. Він писав, що «Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні».

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша. Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно вкоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п'єс. Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х рр. ставили в театрах Москви й Берліна. Дуже популярними були психологічні драми «97» та «Зона», комедія «Мина Мазайло», лірична драма «Патетична соната». У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша «Народний Малахій» (1928 р.) та «Мина Мазайло» (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

На етапі національного відродження в 20-ті рр. значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі надала Українська академія мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії, видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід у історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування* Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до «Української абетки» (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

Біля витоків українського авангарду стояли художники О. Бо-гомазов, О. Екстер, В. Єрмилов та інші. Тенденції модернізму відображено в творчості П. Холодного, який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш. Йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898 р.), «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки'* (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу «Артистичний вісник» (1905 р.).

Для творчості художника О. Новаківського притаманні мотиви експресіонізму (картини «Молох війни», 1919 р., «Революціонерка», 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука, який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.) > санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935 рр.). Він виховав плеяду своїх послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва назавжди увійшли поняття «школа Бойчука», «бойчукісти».

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об'єднання сучасних митців» (ОСМ), що його заснував А. Петрицький. Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави «Молодого театру»). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.

Відомі своїми новаторськими пошуками художники М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко, К. Костанді, О. Шовку-ненко, О. Курилас. В. Монастирський. О. Сорохтей.

Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення: так звана монументальна пропаганда сприяла увічненню образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилася найвідчутніше. Показові щодо цьго всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченкові в Києві 1926 р., де було відхилено 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченкові в Харкові 1930 р., де були проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові в Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер.

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і «козацького бароко». У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914- 1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925-1927 рр.) та ін. Талановитий митець був репресований.

Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920-1930 рр.), Червонозаводського театру в Харкові (1931-1938 рр.) тощо.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріта, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький, П. Сениця та ін.

У 1920-1930 рр. українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається опера, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, О. Петрусенко та ін.

Шлях авангардові й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський. В Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, Н. Нижанківський, В. Барвінський, Й. Витвицький. У Львові відкрився оперний театр (1900 р.), Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (1907 р.). Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька, О. Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак та ін. Культурно-просвітницьку роботу провадили музично-співацькі товариства «Руська бесіда», «Торбан», «Боян».

Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється у 1932-1933 рр., відомих як час «розстріляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме тоді розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х рр., змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Прикладом може бути поезія А. Малишка, драматургія О. Корнійчука. Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, які поклав на музику П. Майборода («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина»), О. Білаш («Цвітуть осінні тихі небеса»), отримали народне визнання. Проте в А. Малишка можна знайти чимало кон'юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Т. Шевченкові, критик І. Дзюба писав: «Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії».

У 30-х рр. розпочалася кар'єра драматурга, громадського діяча О. Корнійчука. В 1933 р. на всесоюзному конкурсі в Москві його п'єсу «Загибель ескадри» відзначили премією. Успішно йшли в театрах «Платон Кречет» (1934, 2-га ред. – 1963 р.), «Правда» (1937 р.), «Богдан Хмельницький» (1939 р.), «Фронт» (1942 р.), «В степах України» (1941, 2-га ред. – 1963 р.), «Макар Діброва»

(1948 р.). «Сторінки щоденника» (1964. р.), «Пам'ятьсерця» (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочасному культурному житті свідчить те, що виконанням ролей у його п'єсах прославили себе актори А. Бучма, Ю. Шумський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Доб-ровольський, П. Нятко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко та ін.

Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне дотримування «лінії партії», вірність принципам соціалістичного реалізму – все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар'єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946-1953 рр.), головою Верховної Ради України (1959-1972 рр.), лауреатом державних премій.

Трагічно склалася доля О. Довженка – одного з провідних діячів національного й світового кіномистецтва. До значних здобутків митця належать фільми «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.), «Іван» (1932 р.), «Аероград» (1935 р.), «Щорс» (1939 р.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті «Зачарована Десна» (1957 р.), кіноповісті «Повість полум'яних літ» (1944-45 рр,, екранізована в 1961 р. Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайного таланту, О. Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму «Земля» його почала переслідувати офіційна критика. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя «Тарас Бульба», сценарій до якої був написаний у 1940 р. «Автобіографія» та «Записні книжки» О. Довженка свідчать про його непересічність, а кінострічка «Земля» визнана найкращим фільмом всіх часів і народів.