Інтелектуальний і культурний внесок України в світову цивілізацію

Особливе місце в розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «неокласиків», їхня естетична програма характеризувалась прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на найкращі зразки європейської класики. У своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткульту», проти профанації літератури закликами до масовості, пролетаризації, проти заперечення класичної культурної спадщини.

Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров – видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, науковець. Він володів п'ятнадцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. На радикальне питання М. Хвильового «Камо грядеши?» М. Зеров відповів однозначно «Ad fontes» («До джерел»). Основні завдання літератури М. Зеров окреслював такими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з'ясування української літературної традиції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимог. Шлях до здійснення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтовне вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, створення власних літературних форм. М. Зеров також акцентував на відмінності російського і українського духовного процесу.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М. Рильський. Справжній злет творчості поета починається з його збірки «Під осінніми зорями» (1918 р.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х рр. «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й своїми перекладами з західноєвропейської літератури.

У 1932 р. після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» М. Рильський змушений був «перебудуватися» і став офіційним радянським поетом, автором «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна».

До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище – Драй), П. Филипович, О. Бургардт (псевдонім – Юрій Клен). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

У Києві 20-х рр. плідно діяли й інші літературні об'єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс», до складу яких входили талановиті літератори В. Антонеяко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їхні імена довгий час були викреслені з народної пам'яті.

Відомим представником української літератури був Є. Плужник, поет витонченої стилістики, що належить до талантів, які «пишуть назавжди». Даруючи Є. Плужнику збірку своїх поезій «Будівлі», М. Бажан написав: «Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів».

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий. Він поділяв принципи «неокласиків», бачив мету літературного процесу в розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей».

М. Хвильовий критикував політику «масовізму» в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський та світовий рівень. Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М. Хвильовий характеризував його як «романтику вітаїзму», для якої, зокрема, притаманні цінності «фаустівської етики» – самовдосконалення та самодисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них – В. Еллан-Блакитний, О. Близько, М. Йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко та ін.

Офіційна критика, що ототожнювала реалізм із матеріалізмом, а романтизм – з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Серед них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де письменник чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового «Вальдшнепи». Безперечно, це один з найкращих національно визначених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачено за невияснених обставин.

Відомий критик С. Гординський підкреслював, що творчість М. Хвильового має значну художню цінність, новели «Сині етюди» започаткували нову українську прозу, а твори «Санітарна зона», «Фрагменти», «Я (Романтика) «, «Редактор Карк» належать до кращих зразків світової літератури.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті рр. й у драматургії та театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що б відповідала європейському рівневі.

У 1918 р. в Києві діяли три театри: Державний драматичний під керівництвом О. Загарова та В. Кривецького, Державний народний П. Саксаганського і «Молодий театр», який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від

Театральна естетика «Молодого театру» ґрунтувалися на західноєвропейських модерністських тенденціях, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон