Інваріанти аксіосфери маргінального (на прикладі пенітенціарних установ)

Для західноєвропейської соціології 60 – 70-х років характерні дві основні точки зору на соціальну сутність маргінальної особистості. Предмет досліджень французької соціології – з одного боку особливості поведінки маргінального типу особистості: девіація, пасивність, агресивність, аморальність та ін., а з другого – соціальні передумови формування такого типу особистості. Американська соціологія, яку представлено концепціями у традиціях номіналістичного підходу до питання маргінальної особистості, практично опинилась замкненою у межах психологізації даної проблеми. 

У філософії зміст поняття “маргінальність” розвивався опосередковано, у контексті питань генеалогії “маргіналізма” та маргінального комплексу у свідомості. 

У деяких своїх роботах Т. Веблен показує, що маргінальність становища певних суспільних груп впливає на формування структур свідомості їх індивідів. Саме слабка адаптація до пануючої у суспільстві системи норм та умовностей сприяє формуванню творчих потенцій маргінальних осіб (спільностей). Слідом за Вебленом багато авторів звернули особливу увагу на те, що соціум займає за відношенням до маргіналу репресивну дистанцію, – головна перешкода для його інкорпорації до соціальних структур. 

Найбільш повний концептуальний розвиток ідей щодо питання маргінальної свідомості можна знайти, наприклад, у К. Мангейма, М. Фуко, Л.М. Гумільова.

К. Мангейм у роботі “Ідеологія і утопія” характеризує чотири групи “проміжного шару”, зайнятого духовними проблемами. Наведена ним характеристика та диференціація духовного прошарку дозволяє класифікувати його як маргінальний (з різною мірою маргіналізації) за такою культурною ознакою: він (духовний прошарок) не здатний до інкорпорації до системи цінностей соціуму, він виходить за межі дискурсу. 

М. Фуко у численних інтерв’ю, текстах, виступах ретельно проаналізував наслідки процесу з’явлення інтелектуала-спеціаліста слідом за традиційним і, як наслідок цього – кінець універсальної свідомості: “бути свідомістю за інших і для інших”. Тут, у першу чергу, необхідно звернути увагу на зняття етнічних коннотацій і виділити таку рису маргінала як “асоціальність”. Інтелектуал, за інтерпретацією М. Фуко, характеризується як “завжди” маргінальний інтелектуал з маргінальним досвідом – частковим, крайнім, проміжним, периферійним, який ніколи не розташовується всередині інституціональних політичних стратегій, він завжди зовні та проти них. У цьому полягає асоціальність маргінального інтелектуала. 

Напрацювання західних дослідників у галузі маргінальної проблематики знайшли продовження у філософських і соціологічних роботах українських та російських авторів. 

Серед трактувань терміна “маргінальність” можна виділити декілька основних тенденцій. 

Насамперед, термін “маргінальність” розглядається як соціально-психологічний. Його вироблено у ході емпіричних соціо-психологічних досліджень, які було проведено над багатьма індивідами. У подальшому емпіричну констатацію було конституйовано як абстрактну модель, що додається до визначених індивідів та груп, які втратили зовсім або мають порушені соціальні зв’язки у структурі суспільства. Тут маргінальність вивчається головним чином у зв’язку з соціальною стратифікацією, соціальною ідентифікацією, соціальною інтеграцією, а також етнокультурною суміжністю. Потенціальна маргінальність, таким чином, пронизує всі соціальні шари. Такий підхід виявляє спадкоємність класичної концепції маргінальних спільностей (З.Т. Голєнкова, Є.Д. Ігітханян, І.В. Казарінова, Н. Харченко). 

Друга тенденція характеризує маргінальне як суміжне утворення, що з’являється на “зламі” нормативних та ціннісних структур суспільства. Концепція маргінальності корелює з теорією аномії Е. Дюргейма; поняття аномії позначає будь-які види “порушень” у “ціннісно-нормативній” системі суспільства. Серед джерел маргіналізації розглядаються фактори виробничої периферійності (сезонні та тимчасові роботи), перевищення розмірів міграції. У зоні маргінальної маси виділяються соціальні групи, що знаходяться на периферії виробничого процесу, діти “напівсироти”, “природні маргінали” (люди, не здатні до повної інтеграції з суспільством з фізичних або психологічних причин та ін.). В цьому разі під маргіналом слід розуміти, насамперед, носія визначеного культурного типу на шляху до структурованих форм соціальності (Є. Н. Стариков, Т. Х. Керімов). 

Третя тенденція інтерпретує маргінальність на рівні духовних явищ: простір на “межах” культур (Т. Веблен, В.А. Шапинський) ; модель маргінальної свідомості (М. Фуко, П. Фейерабенд, Т.Х. Керімов) ; маргінальні “форми життя”. 

Аналізуючи різноманітні підходи до вивчення маргінального питання, автор приходить до висновку, що у сучасному соціогуманітарному знанні маргінальна проблематика має фрагментарний характер, оскільки представники різних приватно-наукових підходів будували самостійні концепції, не завжди належним чином спираючись на філософське розуміння феномена маргінальності, артикулюючи лише окремі його аспекти. Часто маргінальне одержувало негативні або беззмістовні характеристики, відбувалось “зубожіння” атрибутів поняття, наприклад, такого як свобода, що вело й веде до суперечних рекомендацій у плані подальших перспектив розробки проблеми. 

Ходове уживання поняття “маргінальність” і семіотично близьких конструкцій – “маргінальне”, “маргіналізація”, “маргінал” тощо – в дескриптивному контексті етносоціальних процесів, а також постійна артикуляція синонімів терміна, таких як “проміжний”, “суміжний”, “що стоїть на краю” стали одними з факторів генералізації даної категорії й використання її в інтерпретації практично всіх негативних явищ соціального життя. 

Однак у цілому сучасне уявлення про маргінальність, її природу, операційний склад стало ширшим та повнішим. Для теоретичного засвоєння явища соціокультурною думкою накопичено достатній арсенал засобів, якщо не для вирішення, то для коректної постановки проблеми маргінальності. 

Предметом цієї дисертаційної роботи є аксіосфера маргінального, що дає змогу розкрити питання, які досі не було висвітлено у межах маргінальної проблематики, позначаючи тим самим перспективні лінії розвитку в цій галузі. 

Об’єкт дослідження – соціокультурна реальність. 

Предмет дослідження – аксіосфера маргінального.